english

Диван

 

оповідання

 

1

 

Я не люблю важкої фізичної праці. Тож коли мені зателефонував Артем і попросив допомогти йому завтра витаскати диван на восьмий поверх, я спочатку відмовився.

 

Я сказав, що дуже зайнятий завтра, що у мене буде купа роботи, й взагалі я не дуже добре себе почуваю.

 

З явною досадою від моєї відмови (адже сам Артем мені неодноразово дуже допомагав) мій товариш наприкінці телефонної розмови тяжко зітхнув:

 

- Ну добре. Звісно, якщо ти не можеш… А я якраз заодно хотів тебе познайомити із Наталкою. Я ж, власне, чого і диван тягну… Ми вирішили з нею одружитися. І поки що зняли собі квартиру на Фрунзенському…

 

Опа! Артеме, так з цього й треба було починати! Я одразу ж круто, на всі сто вісімдесят градусів змінив свої наміри. Та це таки й справді подія. Наш Артем одружується! Да-а, заради того, аби подивитися на його наречену варто якийсь час і попотіти. Адже, як здавна було відомо у мого товариша не дуже складалося з дівчатами. От уже й тридцятник йому минув, а він все ходив навіть не те що холостий, але мабуть таки й не цілований.

 

Дивно, і чому було так. Адже хлопець він був цілком нормальний. Принаймні з першого погляду.

 

- Щоб дешевше, ми поки що винайняли квартиру без меблів, – вів далі Артем, - а тут Наталчині батьки запропонували нам свій диван. То чому б не скористатися…

 

Я повністю погодився зі своїм товаришем. Так, для молодят диван – це може найважливіша річ у світі. Адже на початку вони цілком можуть обійтися у своєму помешканні і без телевізора, і навіть без холодильника. Але ж без спільного ліжка або дивану життя закоханої пари просто неможливо собі уявити. Адже для них - це не просто ложе любові, це майже центр всесвіту.

 

Я не дав Артему покласти слухавку і врешті, захоплений новими обставинами справи, майже випалив:

 

- Слухай, я зовсім забув – я мабуть таки зможу завтра. Коли ви там плануєте переїзд? Може я якось і підкоригую свої плани… Після обіду? Все, я буду! Чекай!

 

 

 

2

 

Ви коли-небудь витаскували меблі на восьмий поверх? Ні? Тоді я вам заздрю. Мені ж доводилося це робити неодноразово. І кожного разу у такі моменти, я більш за все хотів знайти тих, хто проектував оці наші стандартні радянські дев’ятиповерхівки. Знайти і від усієї душі набити їм морду!

 

Ну як можна було запланувати будівлю, що жодні меблі просто неможливо затягти собі у квартиру? У вузесенький ліфт майже нічого не влазить, а простір на сходах очевидно розрахований лише на те, аби там можна було безперешкодно пронести якусь невеличку тумбочку.

 

Отже коли я, Артем і ще один його знайомий Мишко ухопилися за свою ношу, котру нам потрібно було затягти на восьмий поверх, ми всі добре зрозуміли, що попереду нас чекає дуже й дуже нелегке завдання. Диван був

 

не тільки страшенно важкий, але й просто здоровезний. На вузьких сходах його майже неможливо було пропхати уперед.

 

Але ми, троє, все ж із усіх сил потягли свою ношу вгору.

 

І декілька перших поверхів нам удалось подолати майже без втрат. Несучи диван, ми хіба трохи подряпали його обшивку та зламали одну з передніх ніжок. Однак коли дісталися п’ятого, уже страшенно знесилені, ми у якийсь момент все ж не втримали диван у своїх руках і він з гуркотом хряпнувся об сходи.

 

- А-а-а! – розпачливо схопився за голову Артем. Майже як і всі майбутні наречені, він останнім часом був дуже знервований, а тут іще й така неприємність.

 

Диван впав на бік, і раптом з під його низу посипався різний старий і не дуже мотлох: якісь журнали минулих років, листівки, фотографії.

 

- А, так ось чому він такий важкучий, цей диван! – Мишко нахилився над добром, що вивалилося на підлогу. – О, дивіться – які цікаві фотографії! Артеме, глянь, це ж твоя Наталка!

 

Ми з Артемом підійшли ближче. Мишко розглядав фото, на яких майбутня дружина Артема була сфотографована в обіймах то одного, то якогось іншого хлопця. З кимсь на цих знімках вона цілувалася, а комусь дуже спокусливо посміхалась. Фотографій було багато.

 

Артема кинуло у жар. Він схопився за свій мобільник і, набравши когось, розпачливо мовив:

 

- Ми несемо диван назад!

 

Після цього мій приятель, блідий як смерть, знову ухопився за нашу спільну ношу і сам-один потягнув її униз.

 

- Слухай, Артеме! – збентежений Мишко спробував був зупинити свого товариша. - Я, звичайно, був проти твого майбутнього весілля, але ж не до такої міри. Ми ж уже витаскали цю чортову диваняку аж на п’ятий поверх!

 

Але Артем, здавалося, не чув жодних слів навкруги, і тож ми з Мишком, не змовляючись між собою, узялися допомагати йому. Тепер уже всі троє тягли диван вниз.

 

Коли ми вже майже доперли нашу ношу до третього поверху, зверху раптом почулися дрібні кроки. Ще пару секунд і перед нами з’явилася Наталка, що прибігла з самого восьмого поверху.

 

- Що сталося? Я тут якраз уже поставила смажити картоплю, щоб до відбивних подати… Що таке, Артемчику, у чому справа?

 

Її наречений нічого не відповів. Лише подивився з під чола і мовчки кивнув на фотографії, що їх він перед тим кинув на подушки дивану.

 

Наталка, швидко все зрозумівши, була збентежена лише якусь мить. Потім залилася щирим і заразливим сміхом.

 

- О, Боже! Ну і історія! Та це ж моя двоюрідна сестра на фотографіях! Ви що не бачите? Вона в Новосибірську живе. Дивовижно, як ми схожі одна на одну. Та ви самі подивиться – вона ж на два роки мене старше. Свєтка так любить фотографуватися – і завжди надсилає нам купу фотографій. Та ще й здебільшого таких, що у себе там вдома не дуже то й покажеш кому. А от за тисячі кілометрів, навіть в іншій тепер країні, де тебе мало хто знає – то

 

чому б не похвалитися? Ой, Боже, і чому батьки запхали ці фотографії у диван, ніби кращого місця не могли знайти… Артеме, можна тебе на хвилинку… Вибачте нас, будь ласка, – вона попросила у нас з Мишком вибачення.

 

Артем, хоч і продовжував супитися, все ж пішов з нею наверх.

 

Їх не було хвилин десять, а потім з’явився зовсім інший Артем. Його одяг був трохи зім’ятий, і сам він був якийсь засапаний, але ж загалом просто сіяв від щастя:

 

- Ну що, хлопці, потягнули тепер нагору? Що тут до восьмого поверху залишилося? Зовсім небагато.

 

Ми з Мишком багатозначно переглянулись і мовчки знову взялися до справи.

 

Пів-години по тому ми, усі четверо, сиділи на щойно витасканому дивані і їли смажену картоплю з відбивними. Пили горілку. Всім було добре. І я не міг не налюбуватися парочкою майбутніх молодят. Такі вони були щасливі і радісні!

 

А ще більше я не міг відвести своїх очей від Наталки. Рухи її неймовірно граціозної фігурки спокусливої кішечки і томний розріз зелено-карих очей, мимоволі викликали у мене якесь солодке внутрішнє тремтіння. Я так заздрив своєму товаришеві!

 

По закінченні святкування “в’їздин”, ми з Мишком розпрощалися вже біля під’їзду. Залишившись наодинці, я схвильовано витягнув одну з тих фотокарток, що випадково повилітали з дивану Наталчиних батьків. Я тоді непомітно сховав її до своєї кишені, і от тільки зараз у мене з’явилась можливість безперешкодно роздивитись цей знімок.

 

На фото двоє дуже пристрасно цілувались. Я перевернув карточку і не без хвилювання прочитав підпис, зроблений старанною дівочою рукою: “Наталка Заславська і Максим Дерій. 200… рік”.

 

Сльози розпачу текли по моєму обличчю. Максим Дерій – це я.