Дмитро Бондаренко,
збірка оповідань "Гроші"
Клієнт
оповідання
1
«Клієнт! Ну, нарешті… А то уже майже три години нікого.»
Маріанна зіскочила з дивану і поспішила до великої кімнати. Великої, звісно, доволі умовно. У стандартних трьохкімнатних радянських хрущовках особливо не розженешся.
Аліса і Вероніка уже були тут. Обидві при повному параді. Товстенька Аліса красувалася в чорній прозорій мереживній білизні, крізь яку її пишне тіло аж пашіло потом і пристрастю. Вероніка ж в свою чергу, дуже висока і кремезна, у яскравих червоних стрінгах і такого ж кольору ботфортах дуже нагадувала гренадера, готового ось-ось вступити у бій.
Маріанна ледве зиркнула на колежанок і лише поблажливо усміхнулася про себе.
«Вирядилися ви, дівчата, добре, але куди ж вам до мене? Все одно спочатку мене виберуть. Як власне і завжди. А вже потім, якщо я уже буду зайнятою, а в наступного клієнта буде просто «нетерплячка», то і до вас черга дійде. Але ніяк не раніше!
Ну, самі посудіть, куди вашим «екзотичним» фігурам тягатися з моєю, га? У мене ж майже чоловічий ідеал! Зріст – трохи вище середнього, фігура – 90х60х90! Ну добре, хай буде 88х62х92… Ну гаразд, гаразд, згодна. Якщо вже зовсім по-чесному… то останній раз було 85х63х96. Але ж чоловікам подобається! А які в мене очі! Майже кожний другий клієнт каже, що я дуже схожа на одну актрису голлівудську… оцю… як її… Як же її звати? Тю, забула.
Ну добре, не кожен другий, так кожен третій… От наприклад минулої суботи, коли нас до якоїсь сауни замовили, то там один лисий мені так і сказав, каже, дуже ти схожа на одну актрису знамениту американську… Блін, ну як же її звати? Правда, лисий той був п’яний в дим… Але тим більше! Недарма ж кажуть, «що у тверезого на умі, то у п’яного на язиці.» А я його за язик не тягнула. Так що от!
Тим часом Григорівна, хазяйка їхнього закладу, відчинила вхідні двері для відвідувача і уже гукала їх трьох на вихід: «Дівчата!»
Аліса, Вероніка і врешті-решт сама Маріанна, одна за одною неспішно мовби на подіум вийшли до коридору.
Клієнтом виявився якийсь худенький невисокого зросту очкарик. Він очевидно дуже нервувався - робив безліч зайвих рухів.
«Мда, - скептично оцінила його про себе Маріанна – не фонтан. Але, дякуючи йому, накуплю завтра бананів і апельсинів для Аллочки, як буду їхати додому в село. Бо ж на дворі рання весна і дитині треба вітаміни. Ой, донечко, моя дорогенька, як же я за тобою скучила…»
- Ну що, на кому ви зупинили свій вибір? – тим часом Григорівна почала квапити клієнта, який здавалося ніяк не міг вирішитися.
- А-а-а, скажіть… - врешті непевно мовив очкарик, - а можна всіх подивитися?
- О! Начиталися в своїх інтернетах… Яких ще всіх? От всі ми троє і є! – не втрималася Маріанна. Її улеслива «робоча» усмішка вмить щезла з обличчя. Натомість в голосі з’явилася загроза, і дівчина мимоволі стала наближатися то гостя. – А то що, з нас трьох вам ніхто не подобається?
- Ні-ні-ні, - поспішив завірити її враз переляканий очкарик. – Ви хороші дівчата, я бачу. Просто… просто… у мене мабуть сьогодні не дуже підходящий настрій… Дякую, вибачте, я мабуть піду…
І хлопець швидко вискочив за двері квартири.
- Настрій у нього не підходящий, ти бачила! Тьху ти! Якщо не підходящий настрій – то і не підходь наступного разу!
І Маріанна і інші дівчата ще якийсь час не могли заспокоїтися. Поведінка гостя явно зачепила їхнє самолюбство. Але щойно вони розійшлися по своїм куткам, як у двері знову подзвонили.
2
Цього разу у великій кімнаті їм довелося чекати досить довго. Григорівна чомусь ніяк не поспішала відчиняти вхідні двері черговому прибульцю. А той настирливо дзвонив і дзвонив у дзвінок.
- Григорівна! Ну що таке? В чому справа? Чому ви не відкриваєте?
Маріанна першою не втрималася і сама вискочила до коридору.
- Тихо будь! – Григорівна приклала свій вказівний палець до рота, наказуючи дівчині замовкнути. Сама ж принишкла біля дверного вічка.
- Але я не розумію… - промовила вже пошепки Маріанна.
- А нічого тут розуміти. – заявила хазяйка. – Цього я не пущю. Щось він мені не подобається.
- Отаке! – вибухнула дівчина. – Мені дитину нічим годувати, а вона клієнтами перебирає. Відкривайте двері!
- Так, а ну швидко повернулася на місце і закрила рот! – наказала уже роздратовано, як правило завжди спокійна, Григорівна. – Я в цьому бізнесі уже більше п’ятнадцяти років і не таким сцикухам як ти мене вчити. Я тут хазяйка, і якщо сказала, що якогось клієнта не пущу – то так і буде. У мене уже чуйка на них така що дай Бог кожному. А з цим осьо, що зараз за дверима, моє серце підказує, можуть бути проблеми. А мені цього всього зовсім не треба. Так що хай йде кудись у інше місце. Он по нашій вулиці ще з десяток конкурентів поруч.
- Ой, Григорівна, раз так, то мабуть і я перейду до тих конкурентів…
Григорівна раптом глянула на Маріанну і трохи пом’якшила свою позицію:
- Що, зовсім з грошима проблема?
- Та все що за тиждень заробила якось так розійшлося, то туди - то сюди. Я й не помітила. А завтра до доньки і мами хотіла поїхати… а так виходить що і ні з чим. Думала сьогодні ввечері якраз зароблю.
- Е-е-е… Ну добре, умовила… - врешті-решт махнула рукою Григорівна. Вона взялася за замок щоб відчинити двері. – Але стережися, дівко! Щось не подобається мені цей клієнт…
3
Цього разу ніяких «смотрин» не було. Гість ледве побачив Маріанну – одразу ж зголосився на неї. Інші дівчата ще навіть не встигли вийти до коридору, як вона уже вела свого клієнта до дальньої кімнатки, де все зазвичай і відбувалося.
Перший підхід із тих двох, що входили в стандартну годину, був абсолютно звичайним і навіть рутинним.
«І що Григорівна побачила такого небезпечного у цьому цілковито пристойному на вигляд мужчині?» - дивувалася про себе Маріанна, надаючи клієнту відповідні послуги. «Трохи дивно він правда весь час говорить. Мовби сюсюкається. Все у нього то пісечка, то попочка… Ну але то таке. Хіба з цього якась біда буде? У кожного свої таргани у голові.»
Відстрілявшись по-першому, чоловік розслаблено відкинувся на ліжку. Маріанна ж закінчила всі необхідні процедури з використаним презервативом і теж прилягла поруч.
Оця перерва на відпочинок теж була досить стандартною. Як правило, це була розмова ні про що, але майже завжди у неї питали про те скільки вона вже тут працює.
- Три місяці, - збрехала Маріанна. Вірніше навіть не збрехала, а сказала як то і має бути мовлено по стандартам її професії. Як всі дівчата кажуть. Три місяці – якраз такий строк, який якнайкраще сприймається клієнтами. З одного боку мовби і не зовсім «неумьоха», а з іншого – не така вже якась зовсім пропаща. Якщо тільки три місяці працює, то може ще, дасть Бог, і повернеться до нормального життя…
- Я ж сама із села, - далі розповідала Маріанна уже майже зовсім правдиво. – І в місті тут мені було важко попервах. Працювала і офіціанткою, і продавщицею. Але ж кругом платять копійки, та ще й хазяї надурити весь час намагаються. А тут більш-менш нормально було ще донедавна. Житло, так би мовити, безплатне. Робота терпима – як для сільської так і зовсім неважка. Це тобі не пів гектара сполоти! Останнім часом правда у наших людей мабуть зовсім грошей мало стало, то і заробити набагато важче… А я ж і мати, і доньку в селі годую, а це ще й брат з жінкою до нас перебралися, бо без роботи уже пів року сидять. Тож бачите, скільки народу мені на собі доводиться тягти!
Але я й не проти. Я роботи не боюся. Тільки ж де її взяти… Зовсім клієнтів не стало останнім часом. Е-ех, треба мабуть їхати ото до Чехії, чи хоча би то Турції. А в Чехії, кажуть, умови взагалі чудові, і заробітки в десять разів більші! Леська он, з сусідньої контори, розповідала якось. Їздила туди працювати декілька разів. Каже, дуже була довольна. Але останнього разу щось у неї там з паспортним режимом було, якесь порушення, тож тепер їй на три роки заборонено в’їзд до Європи. Але вона молодець, не здається, каже буду тепер в Туреччину пробувати. І мене кличе з собою, за компанію.
- Поїдеш? – спитав її теперішній клієнт, який до цього лише уважно слухав її розповідь.
збірка оповідань
- Побачимо. – діловито мовила Маріанна і потяглася за довжелезною блискучою стрічкою презервативів. – Ну що заходимо на другий круг?
- Так-так… Але стривай, я хочу тобі дещо запропонувати…
- Шо?
- Є у мене одна фантазія. А тобі, як я зрозумів, зараз дуже потрібні гроші… Даю сто доларів, якщо зробиш. Я уже давно мрію, щоб мені його колись зробила саме така симпатюлечка як ти. Адже ти так схожа на якусь актрису голівудську… Чорт, забув, як же її звати…
Маріанна уважно вислухала бажання клієнта, але тільки-но вона зрозуміла, що саме від неї вимагається як одразу ж заперечливо спалахнула:
- Ні-ні… Ні за які гроші… Ні, що я вообщє?…
Тим часом клієнт мовчки дістав зі свого гаманця зелену купюру і багатозначно помахав нею перед очима дівчини.
«Блін! Що ж робити? – Маріанна від відчаю закусила нижню губу. - Сьогодні на клієнтів ну зовсім не рибний день. І хто його зна – а може і за всю наступну ніч ніхто більше не прийде. А гроші ж мені і справді ой як треба… Ой, як треба! Адже я так хотіла завтра поїхати до Аллочки і мами в село…»
...
Що було далі, читайте в книжці "Гроші"
Ознайомитись з іншими оповіданнями з цієї книги...
Як купити?...
Ознайомитись з іншими книгами автора...
@Дмитро Бондаренко 2016 - 2024