english

Модниця з Маріуполя

 

оповідання

 

сторінка 2

 

3

 

Це сталося якось увечері, коли росіяни як завжди уже звично гатили особливо нестримно по всьому до чого тільки могли дотягнутися. Житлові квартали, дитячі садки, школи. Для них не було жодних застережень.

 

Ангеліна з батьками багато часу проводили у підвалі своєї  дев’ятиповерхівки. Але весь час знаходитися там було важко. І тому частину дня сім’я все ж перебувала у власній квартирі на шостому поверсі, ховаючись у коридорі і притримуючись «правила двох стін». Того разу вони якраз і були саме вдома, коли Славік приніс продуктову передачу від Романа. Цього разу тут були навіть шоколадні цукерки.

 

- Ех, зараз би чаю, до цих солодощів… - мимоволі зітхнула мати Ангеліни, дивлячись на принесені гостинці.

 

Чай, як і інші гарячі страви в заблокованому Маріуполі уже давно звично готували просто на вулиці, на відкритому вогні. Чайники і каструлі ставили просто на декілька цеглин, намагаючись впоратись якнайшвидше в рідкісні хвилини відносного затишшя.

 

- Давайте я збігаю, закип’ячу води для чаю! – визвався одразу Славік.

 

- Почекай трохи, не зараз, он бачиш як там гатять! – скрушно похитав головою батько Ангеліни.

 

- Е-е-е! Та що вже там! Чому бути – того не оминути! – Славік наполягав усміхаючись. – Давайте чайник, я збігаю!

 

- О-хо-хо! – запричитала мати сімейства, але чайник врешті таки дала.

 

Славік миттю хутко зник за дверима.

 

Старий чайник зі свистком уже майже був закипів на вогнищі, коли ракета від «града» якраз потрапила в будинок Ангеліни і якраз точнісінько на їхній шостий поверх. Слава Богу, це знаряддя вбивства влучило трохи вліво від їхньої квартири. Але після вибуху в будинку почалася велика пожежа.

 

Славік бачив все це з вулиці, і тому одразу ж забувши про чайник, прожогом кинувся назад у знайомий під’їзд, і потім на шостий поверх.

 

Вхідні двері до квартири були відчинені. З питань безпеки їх такими тепер завжди і тримали. Бо в місті уже бували ситуації, коли під час обстрілів і струсів будинку замок заклинювало і можна було опинитися у пастці. Отже, коли Славік прибіг назад, то вхідні двері були відчинені, але при цьому вхід до приміщення був недоступний.

 

Справа була в тім, що у квартирі Ангеліниних батьків у коридорі, одразу при вході стояла величезна, так звана вбудована шафа. Шафа ця була височенна, аж до самих антресолей. І зараз від вибуху вона покосилася і завалила собою весь дверний отвір.

 

Славік чув перелякані вигуки і зойки Ангеліни та її батьків, що лунали з-за цієї шафи. Вони тепер ніяк не могли вибратися з квартири.

 

Не довго думаючи, Славік ухопив якийсь металевий уламок від перил, який валявся просто неподалік нього і почав люто довбати ним у задню частину шафи, яка дивилася зараз просто на нього.

 

Де тільки і взялося сил у цього худенького і щуплого на вигляд хлопця! Але його завзяття врешті перемогло. За якийсь час він таки зміг пробити в задній стінці

 

 

шафи величенький такий пролом. Через який він поспіхом витягнув мати Ангеліни, її батька, та врешті-решт і саму дівчину.

 

Все навколо було у диму, пожежа швидко поширювалася навкруги. І треба було негайно втікати звідси на вулицю.

 

Батьки Ангеліни так і зробили. Але не вона сама. Щойно Славік із усіх сил потягнув дівчину друга за собою вниз по сходах, як вона раптом вирвалася і полізла назад до квартири через пролом у шафі.

 

- Куди?! – Славік перелякано вигукнув їй навздогін. – Документи і гроші батьки уже винесли з собою! Я питав.

 

- Стривай! Я дещо інше забула.

 

Ці декілька секунд здалися хлопцю цілою вічністю. Раптом голівка дівчини знову з’явилася у проломі шафи. Вона вискочила до Славіка як молода кізочка. Під пахвами тримала декілька платтів зі своєї величезної колекції.

 

- Фух, ну ось тепер можна і тікати!

 

 

4

 

Ангеліна зовсім не була красунею. Але обличчя у неї було приємне, вона була молоденька, струнка і дуже жіночна. Її батько працював на одному з великих маріупольських заводів і отримував дуже непогані гроші. Значну частину з яких сім’я витрачала на свою єдину і кохану доню. Але і Ангеліна не була ледацюгою - в свої двадцять з чимось років працювала помічником директора однієї місцевої агрофірми. Тобто гроші на нові плаття у неї були. І свої, і батьківські. Тож молода модниця в цьому плані ніколи не економила. Вона збирала сукні як філателісти збирають марки.

 

Тепер же коли їхня квартира згоріла вщент, пропала і більшість її колекції також. Це був величезний шок для дівчини. Вже багато разів до цього батьки казали Ангеліні, що їй і Роману треба тікати з міста на ще неокуповану територію. Самі вони теж хотіли б виїхати, але мали доглядати за своїми власними старенькими, які без їхньої допомоги уже просто не могли справитися. «Що вже нам, ми якось переб’ємося, - зітхали разом Ангелінині батько і матір. -  А вам, молодим, треба рятуватися обов’язково!»

 

Ангеліна до часу не сприймала ці розмови, але тепер, без своєї колекції, яку вона так ретельно збирала, дівчина відчувала якусь психологічну порожнечу, і тому на цей раз міцно призадумалася.

 

Але остаточно все вирішила новина від Романа. Росіяни на цей момент захопили уже майже все місто і їхній відділок поліції фактично припинив існування. Особливий склад неофіційно розпустили.

 

Хтось з колишніх вже поліцейських пішов разом з останніми захисниками міста до «останньої фортеці» Маріуполя – «Азовсталі», а хтось, як Роман, вирішив потайки пробиватися на вільну територію.

 

Коли ракета РСЗВ потрапила в будинок Ангеліни і її батьків, то всі квартири вище четвертого поверху, згоріли до тла. А отже згоріла і їхня власність. Тож сім’я дівчини перебралася до її бабусі. Благо старенька жила у приватному секторі і тут навіть можна було якось дістати води.

 

Роман цього разу вперше прийшов до них у цивільному одязі. На короткій сімейній раді було вирішено, що завтра же Ангеліна і Роман рушають на його машині на

 

Запоріжжя - до найближчого вільного від окупації великого міста, куди прямували всі, хто хотів врятуватися з розбомбленого Маріуполя.

 

Рано вранці наступного дня вони виїхали.

 

І спочатку все ніби виходило досить вдало. Вони проїздили повз обгорілі і напівзруйновані будинки, численну підбиту військову техніку, величезні воронки від бомб і мін, а також трупи, трупи, трупи… Нескінчену кількість мертвих людей - військових з обох сторін, а ще значно більше цивільних. Жінок, дітей, старих. І це жахливе видовище супроводжувало їх аж до самого виїзду з Маріуполя. З того Маріуполя, який вони уже майже не впізнавали – до того він змінився. Але головне, на диво ніхто їх жодного разу не зупинив, і взагалі не звернув жодної уваги.

 

Виїхавши нарешті з рідного міста обоє молодих людей радісно і з величезним полегшенням зітхнули. Але їхня радість тривала зовсім недовго.

 

Виявилося, що у першому ж містечку по дорозі до Запоріжжя, яке називається Мангуш, був розміщений дуже серйозний блок-пост російських окупантів. І цей блок-пост для двох молодих біженців виявився фатальним…

 

 

 

Що було далі, тобто всі 14-ть розділів оповідання "Модниця з Маріуполя", читайте в книжці "Місто в тилу. Дніпро, Україна"