english

Сторінка 7

 

12

 

Його цицькату пасію процес нашої співбесіди очевидно мало цікавив.

 

- Я у душ… - мовила вона. За тим чмокнула боса у щічку і швидко зникла з горизонту, тобто з кухні.

 

Тепер ми лишилися тут лише втрьох – бос, я і Паша.

 

Бос натягнув на себе чорну футболку і, очевидно вирішивши, що цього буде цілком досить для робочої обстановки, почав:

 

- Значить, дивіться, така задача. Є вовк, коза і капуста. Їх треба перевезти на інший берег річки човном. А човен маленький, більше когось одного «пасажира» не вмістить: отже треба брати з собою вовка, або козу, або капусту. Одночасно не можна залишати разом на березі вовка і козу - бо вовк з’їсть козу, козу і капусту теж – бо коза з'їсть капусту… Їздити туди-сюди можна скільки завгодно разів…

 

- А! Ну це легко. Я знаю відповідь, - відгукнулася я миттєво, не встиг він ще і договорити. – Спочатку треба перевезти козу, залишивши вовка з капустою. Тепер повертаємося і забираємо вовка. Але залишати вовка з козою на новому березі не можна. Тому беремо козу з собою в човен, а вовк сидить на березі самотній і голодний. Козу залишаємо на попередньому березі, а капусту переправляємо до вовка. Повертаємося назад і забираємо козу. Все! Я ж кажу – це легко! Я таку задачку ще в школі рішала.

 

- Хм… Легко, то воно легко, - зміряв мене оцінюючим поглядом бос, - але майже з п’ятдесяти претенденток лише декілька змогли правильно відповісти. Ну що ж, продовжимо… Наступне завдання буде таке. Уявіть, що наша фірма переїжджає. Змінює офіс, ну тобто фактичну адресу. Які будуть ваші перші кроки? Що треба зробити на вашу думку?

 

- Е-е-е… Перші кроки, так? Ну я думаю, найперший крок, який треба зробити… це сповістити всіх наших клієнтів і контрагентів, що у нас змінюється адреса. Також дати знати про це всім обслуговуючим фірмам, ну там заправникам ксероксів і таким іншим… Щоб забезпечити безперервність процесу роботи фірми…

 

- Кгм-кгм… Цікаво, цікаво. Е-е-е… Хоча, звісно, якраз саме нашим клієнтам зовсім не обов’язково знати нашу фактичну адресу, ми з ними по інтернету працюємо. А от щодо обслуговуючих фірм – так, це цілком розумно. Хм… І взагалі, мені подобається хід ваших думок і швидкість реакції… Як вас звати, нагадайте, будь ласка?

 

- Оксана, Оксана Стешенко! – відповіла я.

 

- Стешенко? О! Знавав я одного Стешенка. Ми з ним разом в універі навчалися. Він зараз здається працює у Франції по науковій лінії… Це не ваш родич? Може двоюрідний брат?

 

- У мене є двоюрідний брат. У нього теж прізвище Стешенко. Але він живе в Україні і працює… кгм-кгм… в сфері торгівлі, - почервоніла я, подумки згадавши, що мій кузен всього лише звичайнісінький мерчандайзер.

 

- А-а-а, зрозуміло. Що ж, шкода що це не він.

 

- Ну прізвище Стешенко досить поширене у нас.

 

- Так, згоден. Ну добре. Менше з тим. Ближче до діла. Що ж, Оксано, загалом ви мені подобаєтеся. Пашо, у тебе є якісь запитання до претендентки?

 

Паша, хлопець який і привів мене сюди з вулиці, поспіхом знизав плечима:

 

- У мене питань нема.

 

- Добре, - хитнув головою бос. - Тоді гаразд, ось вам, Оксано, наостанок ще одна задача. Якщо правильно відповісте – робота ваша.

 

 

13

 

- Значить, уявіть, що ви машиніст поїзда. У вашому поїзді 19 вагонів. 10 купейних, 8 плацкартних і 1 СВ. В кожному купейному вагоні 9 купе, в кожному купе 4 місця. В плацкартних вагонах – 9 купе по 6 місць разом з боковими. В СВ – 9 купе по 2 місця в кожному. Зрозуміло?

 

- Так, зрозуміло, - з готовністю кивнула я головою, подумки починаючи рахувати всю цю математику.

 

- Отже, питання таке. Скільки років машиністу поїзда?

 

- В смислі… як скільки? – я була неабияк збита з пантелику. А тут ще раптом у боса задзвонила мобілка.

 

Він явно роздратовано потягнувся щоб прийняти виклик.

 

- Ну що там ще? Ти ж ніби у душ пішла?... Що? Що ти мелеш! Такого не може бути! Вода в душі мовби електричним струмом б’ється? Дорогенька, то ти мабуть просто сьогодні вночі забагато випила віскі. Ото тебе і б’є. Що? Що ти сказала? Та я знаю-знаю, як ти добре вмієш матюкатися! Не треба мені ото повторювати. Добре, чекай, я зараз буду у душовій і гляну, що там.

 

Бос винувато розвів руками:

 

- Вибачте, я на пару хвилин відлучуся.

 

Він вийшов з кухні, і щойно ми з Пашею залишилися наодинці як хлопець одразу тихенько звернувся до мене:

 

- Ти знаєш відповідь? Щось ти схвильована.

 

- Та блін, якась задачка незрозуміла! - спалахнула я миттю. - До чого тут всі оті купе, оті місця.

 

- Не звертай уваги. Це ж задачка-прикол. Дивись, що у тебе питається? Скільки років машиністу, так?

 

- Так!

 

- А хто по умовах задачі у нас машиніст?

 

- Е-е-е… Машиніст… Я?

 

- О! А скільки тобі років?... Вибач, таке взагалі то у дівчат не питають… - він трохи знітився.

 

- Та що там. Я не соромлюся свого віку. Мені двадцять шість, - заявила я гордо.

 

- О! Ну бачиш, значить правильна відповідь – машиністу, тобто тобі, двадцять шість років!

 

- От блін! Та це ж елементарно! Як я одразу не допетрала. От балдуся!

 

- Ну бачиш, коли нервуєшся, дуже часто голова не може вирішити найпростішу задачку, особливо якщо вона з підколом. А на співбесіді ти ж серйозно настроєна, хвилюєшся і тому не очікуєш підвоху.

 

- Та не нервуюся я зовсім…

 

Я хотіла було заперечити Паші, але він багатозначно звів свій вказівний палець правої руки до стиснутих губ:

 

- Так, все. Тепер мовчок. Бос уже вертається…

 

І справді через декілька секунд почулися знайомі кроки по коридорі, що швидко наближалися до кухні. Ще трохи і ось уже бос знову з’явився перед нами.

 

- Якась проблема з бойлером у душовій, – пояснив він, можливо навіть не стільки нам, скільки самому собі. - Свєтка каже, що трохи б’є струмом, коли миєшся. Каже, мабуть десь проводка пробиває… Але щось мені не віриться… Фігня якась. Я буквально вчора ввечері мився – і все нормально було.

 

- У мене є телефон одного дуже гарного електрика. Якщо треба полагодити… - не змогла я втриматися від пропозиції допомоги.

 

- О! Це добре… - бос почухав потилицю. – Але давайте спочатку завершимо з тим з чим ми ще не завершили. Отже, так якою буде ваша відповідь на мою останню задачу?

 

- Машиністу поїзда – двадцять шість років. Позаяк цей машиніст за умовами задачі саме я і є.

 

- Чудово! Просто прекрасно! Нарешті саме те, що треба! -  бос енергійно ляснув у долоні. – Що ж, Оксано, ви бездоганно пройшли всі мої іспити! Ми беремо вас на роботу! Отже, ласкаво просимо в нашу айті-компанію на посаду офіс-менеджера! Зарплата … доларів на місяць вас влаштовує?

 

І тут бос назвав таку суму, від якої у мене у голові запаморочилося і ноги ледве не покосилися. О Боже! Та що ж тут треба робити за такі скажені гроші, про які я навіть і не мріяла? Айті-компанія? І що воно за айті таке? Нічого не розумію… Я чесно вперше у житті чула це слово.

 

Але попри це таки ствердно кивнула головою.

 

- Окей, Оксано, ну тоді, я гадаю, ми тепер можемо перейти на «ти». Я – Влад. Називай мене по імені. Коли зможеш заступити на роботу? Прямо завтра зможеш?

 

Я почервоніла від задоволення і знову кивнула.

 

- Добре. Зможу.

 

 

Частина ІІ

 

14

 

Отак я і почала працювати в компанії Влада...

 

 

Що було далі, читайте в книжці "Неочікувана робота"