english

сторінка 5

 

8

 

 

Кільканадцять хвилин по тому Костя лежав у ліжку під теплим одіялом. Температура у нього вже трохи спала і тепер хлопець мав силу хоча б просто дивитися навкруги. Леся на кухні готувала якісь народні ліки. Чи то горілку змішану з медом, чи то мед із оцтом, чи то ще щось таке із чимось змішане.

 

“Яка вона все ж таки турботлива! – подумав зворушено Костя. – А я… а я – просто свиня невдячна!”

 

Хлопець лаяв себе останніми словами. Сьогодні, перед тим як йти додому, він все ж таки придумав спосіб, як уберегти дружину від небезпеки. Тобто як зробити так, щоби і цього вечора між ними нічого не було.

 

Коли сьогодні, по дорозі додому, Костя побачив вивіску на магазині канцтоварів, він раптом мимоволі пригадав свої далекі шкільні роки. Тоді серед учнів ходили балачки, що існує прекрасний спосіб, як можна легко “закосити” від школи. Казали, що якщо з’їсти грифель звичайнісінького простого олівця, то одразу ж і неодмінно на якийсь час підвищується температура тіла. Будь-який градусник зашкалить від норми і тому цілком “законно” можна на декілька днів відпочити від занять.

 

Згадавши цю шкільну легенду, Костя енергійно кинувся до крамнички канцтоварів. Ось що, його висока температура буде надійним засобом уникнення сімейного обов’язку! Жінка, як і вчителька, хоч не хоч, а змушена буде повірити градуснику.

 

У магазинчику канцтоварів Костя, лише мигцем глянувши на вітрину, поліз до кишені за грошима. Він хотів якнайшвидше придбати декілька симпатичних простих олівців, звичайно китайського виробництва, але раптом чомусь засумнівався.

 

Справа була в тім, що хоча Костя у школі багато наслухався про цей хитрий спосіб із олівцем, але насправді він жодного разу не стикався із тим, хто б робив собі таке. Як не старався зараз молодий торговий представник, але він ніяк не міг пригадати хоч кого-небудь із знайомих йому особисто пожирачів олівців.

 

Костя неабияк спантеличився. А може це все лише якась чергова шкільна легенда? Скільки їх тоді було цих самих шкільних пліток, які потім виявилися звичайнісінькими

 

дурницями. Хіба не говорили із самим серйозним виглядом навіть найдосвідченіші хлопці, що від онанізму на долонях виростає волосся? Ой, та яких тільки байок не чув він у тому тісному шкільному туалеті!

 

Але Костю стримувала ще одна річ. Поруч із звичайними олівцями на вітрині лежали ще якісь, на яких було написано: “Олівці хімічні.”

 

- Да-а, - дуже скептично подумав Костя, - звісно, ніхто й не збирався їсти грифелі від хімічних олівців. Він то планував обмежитися звичайними… Але, біс їх знає, цих китайців, що вони там понапихали й у звичайні олівці! Мабуть така ж сама хімія. З’їси один такий стрижень і все – ніяка швидка вже не допоможе. Блін, що ж робити?

 

Костя з відчаєм подивився на продавщицю канцтоварів, немолоду вже жінку, з живими, розумними очима. І чи то вигляд у неї був такий, що викликав довіру, чи то Костя уже просто не знав, що йому робити, але він несподівано звернувся до неї:

 

- Скажіть… а-а-а… е-е-е… ви не знаєте що буде, якщо з’їсти грифель від простого олівця?

 

Жінка насторожено глянула на Костю.

 

- Я розумію, що зі сторони це звучить по-ідіотському, але будь-ласка, якщо можете, допоможіть мені. Дуже треба! Питання життя або смерті!

 

Продавщиця трохи пом’якшила свій погляд, але все одно залишалася досить спантеличеною.

 

- Не знаю… В принципі нічого не повинно статися… Я взагалі-то колишній хімік, і наскільки пам’ятаю, грифелі робляться з графіту, так? А графіт - хімічно інертна речовина. Так що… А навіщо це вам? Це що зараз у молоді така нова мода пішла – грифелі їсти? Мабуть знов американці щось вигадали.

 

- Та ні, не американці, і не мода це… Просто розумієте, - Костя не знав з чого краще почати, а тому вивалив усе разом. – Розумієте, мені дуже треба зробити так, щоби у мене підвищилася температура. Дуже треба! А тут я згадав, що колись у нас у школі ходили чутки, що якщо з’їсти грифель від простого олівця, то…

 

- Це дурниці, я ж вам кажу, що графіт – інертний. Тому нічого з вами не станеться. Але, якщо комусь вже так терміново кортить “підняти” собі температуру, то ж існує зовсім інший спосіб! Принаймні ми його в інституті дуже часто використовували. Треба накрапати декілька крапель йоду на кусочок цукру і з’їсти усе це. Але! Не більше ніж декілька крапель, інакше можна і в ящик зіграти! Адже все це дуже б’є по щитовидці, і крім того, опіком може попалити горло. М-м-м… знаєте, я уже навіть почала жалкувати, що порекомендувала вам цей спосіб, адже це таки насправді дуже небезпечно!…

 

Вона важко зітхнула.

 

- Втім, звісно, це не моя справа. Якщо це вже так для вас важливо, і є питанням життя або смерті, то вирішувати лише вам. І зауважте, я зовсім не питаю, навіщо й задля якої такої цілі, ви вирішили вдатися до таких крайніх засобів…

 

- Спасибі! Велике вам спасибі! – Костя був до того вдячній цій жіночці – продавщиці канцтоварів із розумними очима і колишньому хіміку, що був готовий ледве не розцілувати її зараз.

 

У найближчій аптеці він купив пляшечку йоду, а в народному супермаркеті “АТБ” пачку цукру-рафінаду, кубиками.

 

У під’їзді свого будинку на “Соколі” за декілька хвилин до того, як після роботи предстати перед дружиною, Костя витягнув зі свого портфелю декілька кусочків цукру, накрапав на них трохи йоду і… з’їв.

 

 

 

 

9

 

- Слухай, а навіщо тобі йод? Ти що портфель тепер носиш, як аптечку? – Леся була явно заінтригована.

 

Костя лежав на ліжку з температурою. Він не встиг вчасно сховати усе, що накупив сьогодні по дорозі додому, і зараз його дуже недоречно було спіймано із пляшечкою йоду у руках.

 

- Та я е-е-е… - Костя страшенно розгубився і поніс цілковиту ахінею. - Начальник просив купити, йому чомусь по роботі дуже знадобилося… Гроші він віддасть... Е-е-е, Лесю, здається у мене температура вже трохи спала, але… ти не могла б увімкнути мені телевізор. Я сам все таки ще дуже слабкий…

 

- Так, тобі справді краще вилежатися. Лежи, зараз включу. - Леся увімкнула “ящик” і принесла Кості пульт від нього. – До речі, слухай може завтра залишишся вдома і не підеш на роботу, га? Невже один день не можна похворіти? Прямо не обійдуться без тебе! А так би побули усі разом втрьох.

 

Костя не на жарт перелякався. Ще один день відстрочки від того, щоби нагрянути у той злощасний будинок розпусти у центрі? Ні, він цього не винесе!

 

- Ти що, Лесю? Ти що забула, де я працюю? Це ж фірма, а не якась державна контора. І ти прекрасно знаєш, як наше начальство не любить, коли хтось хворіє. А раптом мені і справді треба буде полікуватися? – тут Костя прикусив язика. – Ну скажи, хто за мене буде робити мою роботу? На мені ж 25 магазинів, накладні, податкові… Ні, Лесю, ніяк не можна… На жаль.

 

- Ну-ну. – Лесю потягнуло на іронію. – Цікаво, а якщо людина приміром так захворіла, що лежить при смерті? Так що, вона теж повинна вставати і йти працювати, мов ні в чому не бувало?

 

- О, Боже Лесю, що ти… що ти таке говориш? Тіпун тобі на язик! – по Костиному тілу пробігла хвиля переляку. Він навіть підскочив з постелі.

 

- Ну-ну, звісно я жартую! – поспішила заспокоїти його Леся. – Просто у тебе все