українська

сторінка 7

 

12

 

Іншим разом Костя неодмінно б стурбувався. Якийсь невідомий нахаба дзвонить йому по телефону і якось дуже загадково погрожує зустрітися. Що це? Що це за ігри, туди його наліво! Так, у інший час Костю б дуже збентежив цей підозрілий дзвінок, але зараз…

 

Зараз лише одне питання заступило для нього все-все на світі. Чи таки хворий він на СНІД чи ні?

 

Сама інфекційна лікарня навіювала не меншу тугу, ніж Канатна вулиця, на якій вона знаходилася. Купка старезних одноповерхових бараків була обнесена масивним цегляним, майже тюремним парканом. Все виглядало так сіро й моторошно ніби це було щонайменше кладовище.

 

Приміщення СНІД-центру розміщувалося мабуть у найкращому з будинків. Він принаймні був відносно новим на вигляд і навіть кількаповерховим. Зайшовши до будівлі, Костя одразу ж завернув до дверей, на яких було написано “СНІД-центр”.

 

Однак зайти всередину він не наважився. Звичайна дверна ручка предстала перед ним нездоланною перешкодою.

 

Чорт! Як би його так відкрити ці вхідні двері, щоби руками не братися за ручку? Дуже

 

вже вона, ця ручка, підозріла. Он вся у якихось плямах і залапана численними руками. Це ж і всілякі “спідозні” за неї хапалися! Точно, адже їх тут мабуть уже тисячі  пройшли.

 

Костя стояв і спантеличено оглядався навкруги. Що ж робити? А на цих дверях ще й така ручка, яку треба добряче провернути униз, щоби відчинити! Може її якимось папірцем або ганчіркою обгорнути, перед тим, як братися?

 

Хлопець поліз до свого портфелю. Але посеред важливих документів, як на зло, не знайшов жодного зайвого папірця!

 

О, Боже, що ж робити? Що придумати?

 

Раптом, дуже несподівано, з двору до будинку енергійно заскочив якийсь дідуган, з колоритною, як у діда Мороза, бородою. Він якось важко з під лоба подивився на Костю й затим швидко рушив до дверей СНІД-центру.

 

Хлопець пропустив дідугана вперед і, затамувавши подих, спостерігав за ним. “Дід Мороз” раптом теж, як і Костя, різко зупинився перед самісінькими дверима. Він недовірливо зиркнув спочатку на залапану дверну ручку, потім багатозначно назад на Костю, рішуче прокашлявся і… майстерно відкрив двері ліктем.

 

З переможним виглядом дідуган увійшов усередину. Але не встиг він зачинити за собою двері, як Костя зреагував майже блискавично. Він прожогом кинувся у вузесенький прохід і, жодною клітиною свого тіла так і не торкнувшись “небезпечної” ручки, за мить опинився поруч із дідуганом. Він був у СНІД-центрі.

 

У черзі до лікаря уже чекало декілька людей. Двоє хлопців, одна дівчина і ще якийсь дядько, за яким і зайняли чергу спочатку “Дід Мороз”, а потім і Костя. Невеличкий коридорчик був темнуватий, сидінь на всіх не вистачало і взагалі атмосфера була досить гнітючою. Кожен із тих, що очікували своєї черги виглядав похмуро. Всі були глибоко занурені у свої власні, очевидно невеселі, проблеми і були зовсім не схильні до будь-якого спілкування один з одним.

 

Костя звернув увагу на столик під стіною, де були розкладені якісь брошури, очевидно щось про СНІД і його профілактику. І хлопець уже майже зацікавився однією з них, як раптом дідуган – “Дід Мороз” гучно струсонув тишу:

 

- Да-а! Скажу я вам, це все не просто так! Це не просто так СНІД з’явився на цьому світі! Це - кара Божа!

 

Люди у черзі мимоволі здригнулися. У більшості присутніх нерви мабуть і так уже були на межі, а тут іще й таке!  Сильний, запальний голос бородатого дідугана пронизуваваж до самих кісток. А старий, як видно було, розійшовся не на жарт:

 

- Так я вам скажу, що Господь спеціально наслав на землю цю заразу! За гріхи людські - за безбожництво, за розпусту і за збочення! Це кара! Кара небесна. Ви ж тільки подивіться до чого вже людство дійшло. Порнографія, гомосексуалізм…

 

Двоє хлопців, що сиділи поруч у черзі, перелякано переглянулися один з одним.

 

- Проституція, мастурбація, стриптиз, секс!... і взагалі… оте-то всякоє!

 

Дідуган на мить загубив нить своєї промови, але дуже скоро знову розійшовся:

 

- Раніше такого разврату не було! Не було такої розпусти, то і СНІДу не було! А як почалося оте-то всякоє, то і… І що ж тепер робити, ви мене спитаєте? А я вам скажу. Я скажу. Люди одумайтеся! Одумайтеся і покайтеся. Це єдине, що залишається нам

 

всім зробити, щоби врятуватися! Покайтеся, і тоді знізойде небесне очищення на Землю і відійде скверна…

 

Ось я вам всім зараз роздам книжечки нашої єдиної і праведної церкви Серапима преподобного маріупольського, там все написано, як треба покаятися, які слова говорити… І тоді вже не страшні вам будуть ніякі СНІДи, ні гардінелли…

 

При останньому слові бородача єдина у черзі дівчина чомусь так почервоніла, що здавалося її обличчя ось-ось запалає яскравим полум’ям.

 

Але роздати свої книжечки “Діду Морозу” не судилося. Тільки він уже було витягнув із своєї старенької сумочки якісь брудні клаптики паперу, як його одразу ж помітила якась тітонька у білому халаті, що якраз йшла коридором.

 

- О, Боже! Він знову тут? – сплеснула руками медпрацівник СНІД-центру. Вона емоційно звернулася до присутніх. – Та що ви його слухаєте, цього чокнутого? Женіть його в три шиї звідси. Він тут ледве не щодня ошивається! Придумав собі якусь церкву, якогось Серапима преподобного, яким себе і вважає та ходить сюди й тільки пацієнтів нам до смерті лякає. Так бува настрахає людину, що від неї і слова потім не витягнеш… Я дивуюся, і куди тільки дивиться наша психіатрія? По цьому ж Серапиму вже давно дурдом плаче!

 

 

Що було далі, читайте в книжці "Сімнадцятий поверх".