english

сторінка 2

 

3

 

Ні, не те щоби я дуже вірив в цю ідіотську ідею з президенством, але мені було цікаво. Мені було дуже цікаво, чому я досі нічого не чую про Хмуріка.

 

Так, звичайно, у двадцять дев’ять років у президенти навіть не висуваються – для цього треба мати якийсь більш поважний вік. Але, як я розумію, якщо ти плануєш очолити державу років так в п’ятдесят, то в тридцять повинен принаймні займати уже якусь більш-менш солідну посаду для майбутнього старту. Ну я не знаю, мабуть уже треба бути якимось депутатом, або директором заводу, або в крайньому випадку головним редактором якоїсь відомої газети.

 

Тобто якби Хмурік досяг би чогось такого, то я обов’язково б про це почув. Я б уже

 

неодмінно побачив його знайому мордяку десь в теленовинах, або ж про його успіхи уже розповів би хтось із наших колишніх однокласників.

 

Але ж ні. Про Єгора не було ні слуху, ні духу. Може він емігрував кудись, в якусь іншу країну і вирішив там стати президентом?

 

Хмурік жив не дуже близько від мене, ми не були аж такими великими друзями, та й після школи мене закрутило нове, цікаве доросле життя. Тому, чесно кажучи, було не до Єгора.

 

Але чим ближче мій вік наближався до тридцятирічної відмітки, тим мене все більше і більше розбирала цікавість.

 

Що ж там з моїм колишнім однокласником? Як його кар’єра? І коли уже в біса він призначить мене міністром?! (хі-хі)

 

І ось одного дня я вирішив навідати його.

 

 

 

4

 

Як я уже згадував, Хмурік жив один з мамою в стандартній двокімнатній на околиці великого житлового масиву. Пройшло уже чимало часу, коли я тут востаннє бував, і тому якось не надіявся що його мати мене пам’ятає. Ще коли ми вчились у школі Анастасія Федорівна виглядала висохлою старою жінкою, бо народила Хмуріка пізно, років в сорок, тож тепер їй і взагалі мало бути десь під всі сімдесят.

 

Але коли я назвався при вході, літня жінка одразу згадала мене:

 

-Так, я пам’ятаю. Ви колись навчались разом з моїм Єгором. Проходьте, проходьте!

 

Я зайшов у квартиру і мені в ніс одразу вдарив якийсь неприємний затхлий запах старого людського тіла. Як ніби я потрапив у якийсь будинок для престарілих. І, врешті, я майже не помилився. У вітальні за столом сиділо ще троє таких же як і хазяйка висохлих від років бабусь, які привітно закивали мені головами.

 

-А ми тут із сусідками у лото балуємося, - пояснила Анастасія Федорівна.

 

-О, вибачаюсь що перервав вашу гру. Якщо Єгора нема вдома, то я колись іншим разом зайду…

 

Не знаю чому, але мені раптом дуже захотілося ретируватися від цієї “веселої” компанії.

 

-Так, зараз його нема, - почала Анастасія Федорівна і я уже майже крутонувся у напрямку дверей, - але він пішов у магазин і ось-ось буде. Почекай його… з нами.

 

Всі оці слова типу “пішов в магазин” та дуже скромна обстановка у квартирі явно навіювали на думку, що діла у Хмуріка не дуже. Що на даний сьогоднішній момент він не досяг ні депутатства, ані директорства заводу, ані навіть паршивого головного

 

редакторства якоїсь вошивої бульварної газетки. Ну цілком же очевидно, що слова “депутат” і “пішов в магазин” просто не сумісні! Та й ще “пішов”, а не “поїхав”. Ну, це вже взагалі якась нісенітниця!

 

Ждати колишнього приятеля в такі й “приємній” компанії “божих одуванчиків” мені страшенно не хотілось. Але ще більше не хотілось піти звідси, так і не побачившись з самим Хмуріком.

 

Бо ж десь в глибині душі я все ще невідомо на що надіявся. І тому залишився.

 

-У мене справи нічого, - відповів я на перше ж питання Хмурікової мами, - працюю, одружився, дочка підростає. А як Єгор?

 

-А у нас… Ой, не питай, чим заплакані очі! – скрушно похитала головою стара жінка, і тут раптом почулося клацання дверного замка. – А ось і Єгор! Ну, сам все побачиш…