english

Сторінка 5

 

9

 

- Розумієш, - почав свою розповідь Костя, - я одвіз Настуську до батьків, і збирався уже їхати додому, як тут дзвонить Волосенко, ну ти його знаєш, я тобі про нього колись розказував, і каже мені, підходь в колишній парк Чкалова зараз. А там якраз під пам’ятником Глоби, просто на кам’яних брилах під дубом, по суботах ввечері відбувається одне збіговисько таке неофіційне. Називається «Клуб Української Культури». Або скорочено «КУК». Але насправді про культуру там не дуже йдеться. Бо всі розмови, як правило, зводяться до політики і всі обговорюють сьогоднішній поточний момент, так би мовити.

 

Цей клуб, до речі, сам Волосенко й придумав, і чимало людей його підтримало. Я колись пару разів там уже бував – і досить цікаво було. Там всякі такі неординарні люди підбираються. І я там багато важливого почув, про що у нас по телевізору й не особливо розказують. Про те, що далі так уже жити не можна. Що якщо Кучма таки зробить Януковича президентом, то тоді навіть така куца демократія, яка у нас є зараз, швидко закінчиться. Що кучмівська корупція не дає нормально розвиватися бізнесу, а отже й робочих місць буде все менше і менше…

 

- Це все ясно, - Леся нетерпляче перебила Костю, - це все загальні розмови. Ти краще про себе, про себе розказуй. Ближче до теми.

 

- Отож, я про себе і розказую, – зітхнув Лесин чоловік, - сьогодні я теж вирішив сходити туди, бо ти все одно зайнята була. Думаю, чом би й не зайти в парк, тим більше це все якраз по дорозі від батьків.

 

Я прийшов, а там якраз один тип такий підозрілий, Хмілько його звати, записував всіх бажаючих стати спостерігачами на виборах від опозиції.

 

Мені Волосенко якось по секрету казав, що той Хмілько цілком ймовірно - підсадна людина із Служби Безпеки України. Так, він насправді дуже підозрілий.

 

- Ти кажеш, він тільки охочих набирав? - перепитала Леся. - Тобто якби ти не хотів – то і не записувався? Якого ж чорта ти туди вліз?

 

- Ну ти розумієш Лесю, я не міг не записатися… Там же всі навколо… Всі записалися, але… - Костя на мить опустив голову, а потім дуже схвильовано заговорив: - Ти не розумієш! Ти просто не розумієш, що це за люди, ці СБУшники і взагалі наша влада! Вони ж що завгодно можуть з людиною зробити. Ти чула, що вони з Гонгадзе вчинили? Голову відрізали! І це там у Києві та Львові щось ще можуть виступати, а у нас в місті як була акція «Україна без Кучми» в 2001 році то ті нещасні протестувальники, які вийшли, не встигли і п’яти хвилин простояти біля ЦУМу – їх всіх менти кийками розігнали. Отак-от!

 

До речі, тут у парку Глоби цих міліціонерів теж завжди немало. Чоловік п’ять-шість постійно крутяться, якраз коли люди біля пам’ятника збираються. Такий великий парк, а вони всі ніби випадково саме там прогулюються! От скажи що їм там треба?

 

- Ну тепер мені все ясно, - не могла приховати своєї усмішки Леся. – Тобто ти перелякався і від страху дав тому Хмількові, якого ти підозрюєш у співпраці з СБУ, якийсь липовий телефонний номер замість свого справжнього?

 

- Саме так! – вигукнув схвильовано Костя. – Але я не злякався, а просто… Просто треба тримати конспірацію. І нічого смішного я в цьому не бачу, Лесю. У мене дід і баба при СССР були репресовані. І я знаю, що кажу. Вони мені розповідали, як тоді було. От ти знаєш наприклад, що раніше в кожному інституті в кожній групі був свій стукач? В кожному цеху, в кожному відділі, в кожному колективі – кругом були таємні агенти влади. Так, СССР уже давно нема, але зовсім не впевнений, що зараз у цьому плані щось сильно змінилося. Я думаю, що цих агентів, тепер уже СБУ, просто повно кругом. І тому, ясна річ, треба завжди тримати конспірацію про всяк випадок… Отже я думаю, що я цілком правильно все зробив.

 

- В смислі? – перепитала Леся.

 

- Ну в смислі, що я не дав свій реальний телефон.

 

- Що ж, Костику, може ти і правий… - врешті підсумувала молода жінка. Ця ситуація раптом перестала здаватися їй забавною. Ба більше, вона відчувала якесь незрозуміле розчарування. – Добре, давай досить про це. Їсти хочеться.

 

- Так, я теж зголоднів, - погодився хлопець.

 

Леся і Костя були одружені вже не один рік. Та це зовсім не заважало їм палко кохатися майже кожної ночі. І коли в якийсь вечір, бувало траплялося, що Костя не проявляв ініціативи до зближення, Леся починала подумки неабияк хвилюватися. Чому це її чоловік сьогодні не хоче її? Чи він бува не розлюбив її? Чи може вона вже втратила свою красу і привабливість для нього?

 

Сьогодні ж Костя очевидно навіть і не думав про секс. Власні хвилювання дня очевидно повністю виснажили його. Щойно вмостившись на дивані молодий чоловік відвернувся до стіни і заснув.

 

Але чомусь Леся, чи не вперше за час їхнього шлюбу, була навіть рада такому повороту подій. Вона так і не встигла розказати Костику про свої проблеми в сауні, а тепер їй уже навіть і не хотілося нічого йому розповідати.

 

Сьогодні вночі дівчині снилося багато-багато бананів, ківі, і ще безліч різних яскравих і екзотичних фруктів, тропічний пляж, пальми і океан. А також їй снилося багато чоловіків - незнайомих, але дуже симпатичних, галантних і завжди усміхнених до неї.

 

Сон був надзвичайно приємним, теплим і легким. І хоча в ньому не відбувалося нічого непристойного, прокинувшись вранці Леся чомусь відчула легкий сором. Якось до цього їй ще ніколи нічого подібного не снилося.

 

 

 

 

 

10

 

Але справжньою незручністю і неприємністю було для Лесі йти в понеділок на роботу. Після подій у сауні, молода жінка навіть почала потайки ненавидіти свою нову працю. О Господи, як же їй не пощастило з колегами! Якщо ті і далі будуть так її гнобити, то скільки вона насправді ще зможе протриматися на цій роботі? Місяць? Два?

 

Але на превеликий подив, її нові співробітниці сьогодні поводилися дуже пристойно. Хто зна чи то начальниця Ольга провела з ними «виховну бесіду», чи то після перепою у них самих прокинулась якась совість, але зараз обидві її колишні кривдниці були зовсім не схожі на себе суботніх.

 

І Тоня, і Соня тепер були просто зразками люб’язності та приязності. Вони то й діло підлизувалися до Лесі називаючи її то «Лесічкою», то «Сонечком». А в обідню перерву Тоня Бабенко пригостила Лесю смачним шоколадним печивом, а Соня Красовська подарувала дівчині губну помаду, яка нібито не підійшла їй самій за відтінком.

 

- Лесічко, ти вже не ображайся на нас за суботу, й сама не знаю, що то на нас тоді найшло. – в якийсь момент Соня відвела Лесю в коридор, де вони залишились наодинці. – Насправді навіщо нам сваритися, нас же всього четверо у відділі. Невже ми не порозуміємося? Правда?

 

- Але я зовсім і не думала з вами сваритися… - сконфужено стенула плічками Леся. – Це ж ви перші почали.

 

- Знаю. Знаю, – поспішно замахала руками Соня. – Згодна, ми з Тонькою були не праві. Але це насправді і добре, що ти така вся… правильна і порядна. Це дуже добре, з іншого боку…

 

- В смислі? – Леся незрозуміло вирячилась на колегу.

 

- Мені дуже подобається, що ти така чесна. Значить, якщо пообіцяєш – то стримаєш своє слово. Стримаєш, правда ж?

 

- Я не розумію. Що Ви маєте на увазі?

 

Соня багатозначно оглянулась навколо, і побачивши, що близько нікого нема і ніхто не зможе їх підслухати, по-змовницьки прошепотіла:

 

- Лесічко, я хочу тебе про дещо попросити, але ти пообіцяй, що нікому про це не розкажеш. Обіцяєш?

 

- М-м-м… Я не знаю, – збентежено і трохи налякано мовила Леся. Вона раптом почала підозрювати, що всі ці сьогоднішні люб’язності колежанок