english

Сторінка 4

 

7

 

Роботу у фірмі з продажу оргтехніки та комплектуючих, де я працюю, не можна назвати важкою. І справді, я не тягаю на собі з ранку до ночі якісь важкі мішки, як це доводиться робити деяким. Я не ризикую щохвилини життям, як це випадає шахтарям та будівельникам. І врешті-решт я не мокну під дощем та снігом у непогоду. Ні, звісно, я працюю у сухому та зручному, влітку прохолодному, а взимку теплому, офісі. І все ніби нічого, але… Але, Боже ж мій, до чого нудно день у день робити одні й ті самі речі, виконувати одні й ті самі одноманітні завдання!

 

Коли я відгукнувся на оголошення у газеті з дуже інтригуючим закликом: “Потрібні молоді люди з вищою освітою для цікавої роботи на комп’ютері” то зовсім і гадки не мав, що доведеться насправді займатися абсолютною рутиною: роздруковувати на принтері документи на товар, виписувати рахунки на оплату, заповнювати накладні...

 

Отже, якби не було можливості хоч іноді, коли нема начальника, пограти на комп’ютері у тетріс або розкласти пасьянс “Павук”, то від одних і тих самих одноманітних робіт, що їх доводилося виконувати день у день, можна було б просто збожеволіти.

 

Ось і сьогодні з ранку я як і завжди сів за свого комп’ютера і налаштувався на звичайнісінький собі нудотний робочий день. Але не встиг я ще і відкрити першу необхідну для роботи програму, як до мого столу із самим серйозним виглядом підійшов наш начальник:

 

- Кириле, ось тобі дані… Приготуй рахунок на цю організацію. Потім відвезеш його прямо до них, у офіс...

 

Я здивовано глянув на шефа. Ще такого не було у нашому сервісі, щоб ми розвозили рахунки клієнтам по їхніх офісах. Ми ж не якась там кур’єрська служба доставки!

 

Мій подив начальник розвіяв дуже швидко:

 

- Розумієш, дуже гарне замовлення вимальовується. Хоче один тут клієнт придбати у нас цілу партію комп’ютерів. Але є одна невеличка заковика. У цього замовника, до речі це - державна установа, якраз як на зло папір у факсі закінчився, тож ми йому не можемо навіть рахунок скинути для оплати. А їм терміново треба. Тож просять, щоби ми доставили наш рахунок у їхню організацію нарочним. Сказали, що якщо встигнемо підвезти до обіду, то вони оплатять нам, а якщо не поспіємо - то вони взагалі нічого купувати у нас не будуть. Їм, бач, потрібно саме зараз і терміново. Завтра в область приїжджає Міністр освіти і вони всі там тепер просто на головах ходять, бо ж хочуть у найкращому світлі виставитися перед начальством. От мовляв, як у нас чудово проходить шкільна реформа: облаштовуємо комп’ютерні класи і таке інше. Розумієш, післязавтра міністр поїде і тоді на цю справу їм ніхто навіть і копійки іржавої не виділить... А зараз навіть гроші знайшли під це. Тож давай, дуй якомога швидше у цей, як його там… ага, відділ освіти і відвези їм рахунок. Нехай платять скоріше…

 

- Добре, їду, - я щиро зрадів такій, зовсім несподіваній можливості вирватися з остогидлого офісу хоча б на якийсь час. Однак заради того аби виглядати перед директором небайдужим працівником, який всім серцем вболіває за справи фірми, я досить вдало напустив на себе стурбований вигляд. - Так, але ж як я залишу свою роботу? Хто ж буде виписувати рахунки і накладні?

 

- А, нічого! - махнув рукою начальник, вочевидь задоволений моєю заувагою. - Їдь, тут таке солідне замовлення, що інші почекають. Двадцять новітніх супердорогих комп’ютерів! Якщо все вдасться, я тобі премію виплачу...

 

 

 

 

 

8

 

 

Маршрутка була майже заповнена, і люди, що сиділи у ній нетерпляче визирали з вікон. Чекали на останнього пасажира, щоби нарешті вже можна було їхати. Цим останнім і довгоочікуваним виявився саме я.

 

Щойно я протиснувся на останнє незайняте місце, як водій вже завів мотор і машина різко рвонула вперед. Я поліз до кишені по гроші аби оплатити проїзд, але раптом рука мого сусіда, що сидів ліворуч дуже багатозначно лягла поверх моєї руки:

 

- Кириле! Привіт! Як добре, що я тебе зустрів...

 

Від несподіванки я нервово здригнувся і мимоволі глянув убік, на свого сусіда по сидінню. Так, жодних сумнівів не було. Переді мною був Антон Білий. Мій колишній однокласник мав досить таки специфічний хриплуватий та водночас дуже різкій тембр голосу, за яким його просто неможливо було сплутати з кимсь іншим.

 

Але, звісно, найголовнішою особливістю Антона було те, що у розмові, одразу ж після привітання, він завжди переходив прямо до справи. І хоча у мене з ним, бачить Бог, ніколи не було жодного спільного діла вигляд у Антона під час розмови завжди був до неможливості багатозначний та діловитий.

 

Ну, хочеться людині покорчить із себе “серйозного бізнесмена” і що ти з цим поробиш!

 

- Слухай, Кириле, - Антон сьогодні, як і завжди, почав із абсолютно загадковим виглядом. - У мене тут одне дільце є, просто супервигідне. Є дуже велика партія контрабандних сигарет...

 

Усі пасажири маршрутки, немов по команді, повернули голови у наш бік і стали уважніше прислухатися. Але Антон звик розмовляти дуже голосно, тож аби зрозуміти, про що він, власне, веде мову не треба було прикладати жодних зусиль. Все, що зараз казав мій колишній однокласник було добре чутно навіть водієві.

 

- Отже, потрібен гарний оптовий покупець. Такий гуртовик, щоби можна було збути йому одразу всю партію. Ти ж, сподіваюся, розумієш, що від мене буде гарна винагорода... А товар класний! Шкода, що ти не куриш, а то міг би сам оцінити.

 

Антон із захватом почав розхвалювати свою “контрабанду”. Але я його зовсім не слухав, і хіба єдине заради пристойності кивав головою та іноді щось там підтакував. Думки мої насправді були зараз далеко звідси і були вони всі чомусь дуже тривожними. Як там Аліна вдома? Відправила вже нашого японського гостя? До речі, о котрій годині відправляється поїзд на Варшаву? Здається, десь біля полудня. Може, він таки нарешті виїхав, цей нежданий “друг по листуванню”, і тепер мені можна полегшено зітхнути?

 

А хай його розірве! Швидше б закінчився цей клятий понеділок! Щоби можна було скоріше повернутися додому, у затишне сімейне гніздечко... Адже там чекає красуня - молода дружина. От би ніколи не ходити на роботу, а тільки днями і ночами безперервно ніжитися в її обіймах. Е-е-ех! І так на душі паскудно, а тут іще цей Антон зі своїми сигаретами…

 

- Так я тобі кажу, обов’язково запиши мій телефон, - сидячи поруч зі мною, мій колишній однокласник підштовхував мене ліктем. - Запиши й обов’язково дзвони якомога скоріше. Ти ж розумієш, такий супертовар і по таких смішних цінах довго залежуватися не буде...

 

Вийшовши у центрі біля ЦУМу, ми розсталися нарешті тільки після того, як Антон просто таки змусив мене записати з десяток телефонів, за якими із ним можна зв’язатися. З мене була взята ледве не урочиста клятва у тому, що я обов’язково дістану Антону покупця на його сигарети, чого б це мені не коштувало.

 

- Ну добре, бувай… – врешті-решт після довгих наполегливих переконань мій завзятий колишній однокласник таки залишив мене у спокої.

 

- Бувай... - пробурчав я йому у відповідь і щойно Антон зник посеред юрби, як я одразу ж жбурнув усі ці його папірці з номерами телефонів у найближчу урну.

 

 

 

 

 

 

9

 

Доручення шефа вдалося виконати досить швидко. Але назад, на нудну роботу, я вирішив не поспішати. Було б нерозумно не скористатися з такого зручного випадку побайдикувати! Адже ж цілком можна потягнути час, прогулявшись по центру пішки.

 

Я купив собі у бабусь пиріжків із картоплею і неквапливо рушив проспектом. Ух, і багато ж народу у центрі! Особливо у будні.

 

Я оглянувся довкола. Хоча справжнє літо за погодою тільки розпочалося у цьому році, однак перехожі дівчата та молоді жінки на вулицях уже здебільшого встигли зорієнтуватися. Поспішаючи підставити сонцю якнайбільше свого прекрасного тіла, вони лишили на собі хіба що чисто символічне вбрання.

 

Поглинаючи пиріжки, я захоплено зупиняв свій погляд то на одній, то на іншій красуні, які раз у раз стрічалися мені ледве не на кожному кроці. Еге ж, такої кількості чарівниць на вулицях, як у Дніпропетровську, ви, мабуть, не знайдете ніде у світі!

 

П’янкий коктейль із українсько-російско-єврейско-польско-татарської та один-єдиний Бог відає, якої ще крові виводить наше місто на найпередовіші місця по кількості красунь на душу населення. І це ж цілком очевидно, досить тільки вийти на вулицю!

 

Я йшов центральним проспектом імені Карла Маркса і безперервно крутив головою на всі боки. О боже, яка брюнетка! А он блондинка яка пішла! Така точно своєю красою кого завгодно може звести з розуму.

 

Ну, а ось ця шатенка, що йде з якимсь брюнетом просто переді мною - теж треба відзначити дуже і дуже нічого собі. Шкода правда, що обличчя її поки не маю змоги розгледіти. Але ж і пощастило тобі однак, чорнявий! Вже хто-хто, а я то точно знаю, якими бувають ці руденькі!

 

Я інстинктивно прискорив ходу. Захотілося раптом обігнати цю парочку і встигнути побачити, ну хоча б мимохідь, обличчя дівчини. Це ж просто неможливо, щоби власниця такої чудової фігурки мала б якесь некрасиве та гидке личко. Ну, що я казав, так і є... Яка приємна усмішка!... Що-о-о?!!!

 

Я ледве не скрикнув від подиву. Спокусливою шатенкою виявилася не хто-небудь інша, як моя ж власна дружина. У чорнявому хлопці я тепер без труда розпізнав свого непрошеного гостя з Японії.