english

Скарб

 

оповідання

 

сторінка 2

 

2

 

Все складалось для них сприятливо. Оленка, жінка Богдана, ще на початку їхньої розмови за горілкою покинула компанію ледве мова зайшла про історію, і зайнялася своїми хатніми справами. Тож нічого про затію трійці не знала, а значить і пробовтатися комусь сторонньому не могла. А перед заходом сонця так і взагалі пішла на інший куток села до тітки на вечерю з ночівлею.

 

Чоловік же, який назвався Іваном Івановичем, поїхав з села одразу ж після свого дивного танцю на городі.

 

Дорога до скарбів була відкритою.

 

Стемніло швидко, як це буває восени, і вони одразу рушили на місце. Знайшли його легко. Іван Іванович з міста добряче витоптав його під час свого танцю.

 

- От морда! – вилаявся Гєнка, не втримавшись. – Якби знав, що він мені так город спортить, морду йому набив би.

 

- Морди будемо опісля бити, - заявив Хрущ, - зараз треба працювати. Хто зна скільки доведеться рити…

 

І вони прийнялися копати. Спочатку все йшло досить енергійно. Земля зверху була мокрою і свіжою, але чим далі і запал молодих чоловіків потроху проходив і ґрунт ставав твердішим.

 

- Бодя, як думаєш, якщо ми розділимо скарб порівну на трьох це по скільки кожному вийде? – першим втомився щуплявий Славко Хрущ.

 

- О! А чого це раптом порівну? – обурився Гєнка, обтираючи піт. – Скарб на моєму городі знаходиться, так? Так! І крім того дивіться як його, тобто город, мені попортили. Ні. Так не буде. А буде половина мені, а інша половина вам на двох…

 

- Що? Що ти про себе думаєш? – вибухнув люттю Хрущ. – Та якби не я, ти б нічого і не зрозумів своїми курячими мізками, що заплили жиром! Якби не я, то ви так би і не втямили, що той мужик насправді золото шукає. І що він знайшов це місце… І взагалі ми тебе, товстий, тільки так, за компанію взяли. Так що якщо будеш виделуватися – то і взагалі без долі опинишся. Правда, Бодя?

 

- Що? Мене? Без моєї долі? На моєму ж власному городі?! – озвірів Гєнка Білоноженко. - І кого ти там товстим назвав? А ну…

 

- Так що, кажеш, приставав таки до моєї жінки? Га-а?

 

- Мамо!!! – пузатий Білоноженко попри важку вагу миттю, мов коник-стрибунець, вискочив із ями та понісся геть.

 

Сам же Богдан Собко ніяк не міг второпати, що тут насправді відбувається. Якісь страхітливого вигляду привиди, що раптом невідомо звідки взялися, біснувалися навколо. Хтось кудись біг, хтось ліз йому межи очі зі зловтішними словами: «Що, хотіли наш скарб вкрасти, який ми охороняємо тут вже сотні літ? Так не бути тому! Ха-ха-ха! Загинете! Загинете всі тут і зараз же!»

 

Богдан був не з боязких і ці привиди його майже не лякали. Радше дратували і втомлювали. О! Він раптом відчув якусь неймовірну втому, ніби перед цим працював сто років без жодної перерви. Молодик кинув лопату, з величезним трудом виліз з ями, бо привиди ніби навмисно заважали йому це зробити, впав тут же поруч на землю і міцно-міцно заснув.

 

 

3

 

Декілька хвилин потому з посадки, що була навпроти сільських городів, до щойно викопаної ями під’їхав старенький ланос. З нього вийшов Іван Іванович.

 

Він швидко оглянув місце, побачив сплячого Собка, зміряв оком глибину виритого і не зміг втриматися від задоволеної усмішки:

 

«От дурні селюки! Завжди одне й те саме. Варто їм дати зрозуміти, що він шукає скарб, то вони його самі ж тобі викопають!»

 

Цю операцію він уже декілька разів пророблював у різних селах. І завжди успішно. Ніхто ніколи не вірив у його розказні про цікавість до історії, всі були щиро переконані, що він насправді шукає скарби. А тому завжди намагалися обігнати його і викопати раніше. Головне, показати, де саме рити. А для цього у Івана Івановича був припасений шаманський бубон, в який насправді було вмонтовано новітній металошукач. Коли він бігав по городах, ніби зображуючи дикунські танці, то насправді досліджував ґрунт на багато метрів вглибину за допомогою найсучаснішого обладнання. Коли щось цікаве і справді траплялося, він робив підозрілу зупинку і довго топтався на тому місці, ніби виконуючи шаманський ритуал. Селянам, які завжди потайки спостерігали за його діями, цього було досить. Вони знали, де треба рити і найближчої ж ночі завжди це робили. От тільки не знали, бідолашні, що місце це з потенційним скарбом прибулець з міста під час танцю потайки рясно окропив спеціальними галюциногенними препаратами і дістатися до скарбу у них не було жодних шансів.

 

«Ех, класно все-таки я все це придумав! – Іван Іванович не міг втриматися від радісних емоцій. – Селяни і по городам своїм дозволять походити-пошукати, і самі потім яму викопають, де треба, а тобі лише потім залишається вчасно під’їхати і зробити останній крок.»

 

Чоловік сплигнув у яму, підхопив лопату, енергійно копнув нею декілька десятків разів і очікувано вперився у щось тверде. Почав обкопувати по периметру, і врешті-решт на світ з’явилася величенька така дерев’яна скриня з металевим каркасом.

 

Іван Іванович з завмерлим серцем відкрив ляду і…

 

Скриня була доверху забита старим, запліснявілим, і майже зеленим від давності борошном. Зверху лежала записка.

 

«Тетянко! Люба моя! Це борошно я сховав від комуняків. Якщо ми з мамою не повернемося з ЧК, тобі як старшій сестрі доведеться годувати всіх наших семеро дітей. Пам’ятаєш, я тобі натякав про це місце? Щоб в скрутний час, ти знала як врятуватися. Використай це борошно з користю.

 

Твій батько Семен Гордійович

 

На Покрова 1932 рік від народження Христового»

 

- Мда-а-а… Тьху ти! - вилаявся Іван Іванович, прочитавши записку. – Звісно у 1932 році, в голодомор, це був справжнісінький скарб. Але зараз…

 

Він важко зітхнув, ще раз окинув оком навкруги, сів в машину і поїхав геть.