english

Модниця з Маріуполя

 

оповідання

 

1

 

Сьогодні Ангеліна вдягнула своє найкраще плаття. Найкраще з тих трьох, які їй вдалося вивезти з окупованого росіянами Маріуполя.

 

Власне, саме в цій сукні вона і вийшла офіційно заміж тиждень тому. Сталося це уже тут, у відносно спокійному, тиловому Дніпрі, на вільній українській території. Сукня була червона, і зовсім не весільна. Але що вже поробиш – в такі буремні воєнні часи не до жиру.

 

Рішення одружитися якось само собою прийшло їм обом, щойно вони разом з майбутнім чоловіком дісталися сюди з розбомбленого і розтрощеного рідного міста на узбережжі Азовського моря. Так на них вплинули всі ті події, які вони недавно разом пережили, і особливо різниця між життям «тут» і життям «там».

 

Справді, попри те, що фронт майже з трьох боків поволі насувався і на Дніпро, у самому місті цього майже не відчувалося. Так, на вулицях було багато військових, в тому числі й зі зброєю. То тут, то там траплялися протитанкові «їжаки», і деякі будівлі були підперезані мішками з піском. Але в усьому іншому Дніпро, після переляку перших днів Великої Війни, зараз на четвертому місяці повномасштабної агресії жив уже майже нормальним мирним життям. Принаймні з усіх сил намагався, попри постійні і часті «повітряні тривоги».

 

Взагалі-то Ангеліна була модницею, і їй як модниці, попри війну було дуже цікаво побачити, що зараз носять тут, на вулицях одного з найбільших міст України.

 

Але коли вона разом з майбутнім чоловіком два тижні тому з таким трудом дісталася сюди, то була неабияк розчарована. Чи то воєнний стан так вплинув, чи то погода - травень цього року аж до самого свого кінця був незвично холодний. Але що дівчата, що жінки ніякого особливого пієтету до свого одягу не проявляли. Майже всі поголовно ходили у штанях, без косметики і, здавалося, взагалі особливо не заморочувалися.

 

Але врешті-решт природа таки взяла своє. Гаряче українське літо запалило уже не на жарт, і цьому теплу було важко опиратися. Тож дівчата та жінки великого

 

міста швиденько перевдягалися у легке – платтячка, шортики та топіки.

 

І тут Ангеліна радісно відчула, що і вона нарешті зможе покрасуватися. Так, це червоне «весільне» плаття зовсім не було діамантом її колекції. Але воно було надзвичайно елегантним і жіночним. Її струнка і тонка фігурка виглядала у ньому дуже-дуже гарно.

 

Взагалі-то у такої модниці як Ангеліна вдома у Маріуполі були десятки класних і доволі дорогих суконь. Але на превеликий жаль більшість з них знаходились саме у тій вбудованій шафі, з якої все і почалося. З тієї шафи, яка завалила їм тоді вихід із квартири, коли в їхній будинок потрапила російська ракета від «граду».

 

 

2

 

Вони познайомились у Маріуполі десь за пів року до повномасштабної війни. Роман, патрульний поліцейський часто купував каву в одному з кіосків міста. Туди ж іноді заглядала і Ангеліна.

 

Вони дуже швидко приглянулися одне одному і стали зустрічатися. Високий, статний чорнявий красень у чорній поліцейській формі і тендітна, дуже жіночна Ангеліна - були ніби створені для того, щоб бути разом.

 

«Яка пара!» - тільки і сплескали долонями знайомі.

 

І батькам дівчини хлопець подобався. Все очевидно йшло до весілля. В їхньому регіоні новітні західні віяння – коли пара може роками жити разом не одружуючись – ще не утвердилася. На Приазов’ї ще трималися старих звичаїв. Якщо молоді люди почали «серйозно зустрічатися» - то треба женитися. Але обидва: і Роман, і Ангеліна були зовсім не проти таких традицій. А отже і самі обдумували дату свого майбутнього весілля.

 

Та на жаль, сталося не так, як гадалося. В лютому 2022-го раптово, але не зовсім несподівано, спалахнула Велика Війна. І Маріуполь, як місто на самому передньому краї, відчув її жахливий подих дуже-дуже швидко.

 

У перші ж дні війни у місті розпочався апокаліпсис - майже безперестанне бомбардування російськими військами. І вдень, і вночі на голови маріупольців скидалися тони бомб, ракет і снарядів. Почалася нестача продуктів. Попри шалені старання місцевої поліції, і Романа в тому числі, більшість магазинів і супермаркетів було розбито і пограбовано. У будинках зникли газ, світло і вода. Дуже швидко Маріуполь опинився у повному оточенні ворогів.

 

Але місцеві комунальні служби і патрульна поліція намагалися працювати до останнього. Вони допомагали рятувати людей з під завалів, доставляли поранених до лікарні, підвозили воду з приватного сектора і так далі.

 

В якийсь момент в сім’ї Ангеліни закінчилися всі заздалегідь заготовані вдома продуктові припаси. І тут їм в нагоді став Роман. Хлопець почав приносити свій продуктовий пайок, який йому як поліцейському видавали на роботі.

 

Молодий патрульний часто приходив не сам, а зі своїм закадичним дружком Славіком. Славік був майже повна протилежність Роману. Зовсім не мужній на вигляд, світленький, худенький. Працював в якійсь фірмі менеджером з продаж. Але попри таку разючу відміннсть хлопці дружили уже багато років, ще з ранніх

 

шкільних часів.

 

Тим часом кільце навкруги Маріуполя стискалося. Попри шалений і завзятий спротив захисників міста, ситуація з кожним днем погіршувалася. Адже ворожі сили перевищували українців у десятки разів. І ось уже рашисти почали прориватися то в один, то в інший райони міста. У патрульної поліції навантаження теж збільшилося в рази, і тому Роману все важче і важче вдавалося викроїти вільну хвилинку, щоб заїхати до коханої та привезти їй та її сім’ї якісь продукти.

 

І тоді він доручав зробити це своєму найближчому другові, якому довіряв як собі, тобто Славіку. Славік, не був задіяний ніде безпосередньо і тому мав багато вільного часу. І ось одного разу…