english

1

 

Я вискочила на вулицю зустрічати швидку без верхнього одягу.

 

Мікроавтобус з червоним хрестом на борту уже стояв під будинком, але лікар не поспішав виходити з авто на зимове ранкове повітря.

 

- Благаю! Давайте скоріше! Він, здається, уже не дихає! І пульсу немає! – я кинулася до кабіни машини і затарабанила долонею по склу.

 

Лікар, немолодий уже чоловік, кремезний і присадкуватий, стомленим і байдужим поглядом сковзнув по мені, але врешті-решт таки вийшов назовні.

 

І ось уже через кілька секунд ми троє поспіхом входили у велику багатоповерхову будівлю майже у самому центрі Дніпропетровська. Лікар, фельдшер, і я - офіс-менеджер компанії, де і стався цей прикрий нещасний випадок.

 

- У нас в офісі в одному з туалетів є душ. Ну як душ – душова кабінка прибудована, – дорогою до місця події я почала вводити лікаря у курс справи. – Але нею мало хто користується, бо там мабуть бойлер несправний. Іноді виникає таке відчуття, ніби вода в кабінці електричним струмом б’ється. Не сильно, але все ж дуже неприємно.

 

Слава Богу, нічого страшного досі не траплялося. Але сьогодні вранці нашого боса там так довбануло, що…

 

- Він був п’яний? – перервав мене лікар. - Алкоголь дуже сильно збільшує ураження.

 

Ми якраз уже дісталися до ліфту і я натиснула кнопку виклику:

 

- Ну… цей… У нас сьогодні, вірніше вчора ввечері, був новорічний корпоратив у нічному клубі. А потім ще сьогодні вранці продовжили в офісі. Ну і звісно, само собою…

 

- Зрозуміло. Значить, пили всю ніч.

 

- Ну, так, - кивнула я головою і зітхнула.

 

Уже на нашому третьому поверсі ми одразу все побачили. В самому дальньому кінці коридору чоловік десять-п'ятнадцять працівників, що обступили непритомного боса, якого вже встигли винести з доволі тісної туалетної кімнати з душовою кабінкою. Хтось намагався робити штучне дихання і непрямий масаж серця, одна дівчина голосно ридала. Але більшість очевидно перебували просто у шоці, і тому з величезною надію обернулися у наш бік, побачивши наближення медичної допомоги.

 

І ось нарешті ми троє прибулих дісталися місця.

 

- Так, подивимось, - рішуче заявив лікар і всі присутні з готовністю розступилися перед ним.

 

Я ж мимоволі зиркнула у відкриту туалетну кімнату, де зовсім нещодавно стався нещасний випадок.

 

Все тут зовні виглядало як ніби нічого і не трапилося. Бойлер нагріву води все так само мирно висів на своєму місці поруч із душовою кабінкою. Це був звичайний собі бак, який є майже у кожній сучасній квартирі. Зараз його уже очевидно вимкнули, від гріха подалі.

 

Але навіть коли він працював і грів воду за допомогою електричного струму, то якось не дуже вкладалося у голові, що ця його робота може бути не тільки корисною, але також і смертельно небезпечною.

 

Мене мимоволі нервово пересмикнуло. Я з жахом уявила, як двісті двадцять вольт б’ють у живе тіло. Якою ж легкою здобиччю для всіх цих електронів є наша звичайна людська плоть! Особливо мокра! Я не сильно розбираюся у фізиці і всьому такому. Але навіть я знаю, що вода дуже-дуже гарний провідник для електричного струму. Бр-р-р!

 

Не дай Боже, самій потрапити у таку ситуацію!

 

 

2

 

Декілька днів по тому, я йшла з роботи додому. Настрій був паскудний. Все навколо було як у важкому сні. Після того що сталося тієї ночі після корпоративу, виконувати всі свої робочі обов’язки офіс-менеджера навіть «на автоматі» було дуже складно.

 

Я простувала містом не сильно звертаючи увагу навколо. Але раптом біля мене зупинилася машина і якийсь доволі симпатичний жевжик вискочив із неї:

 

- Оксана Стешенко? Я приватний детектив. Мені треба переговорити з вами.

 

Так, мене справді звати Оксана Стешенко. Мені двадцять шість років. Не красуня звісно, але ціну собі знаю. Так, трошки повнувата, але зовсім не крокодилиця, і повірте, свідома того, що дуже багатьом хлопцям подобаюся. Як то кажуть: «Дев’яносто відсотків чоловіків люблять повненьких жінок, і лише інші десять – дуже повненьких». Ги-ги-ги! (чорний гумор) А ще у мене красиві темно-карі очі і пухкенькі губки. Так що справді, щодо свої зовнішності я ніколи не комплексувала.

 

- Зі мною? – перепитала я здивовано того, хто назвався приватним детективом.

 

-Ми можемо присісти у нашу машину? – жевжик був стрункий, підтягнутий, з гарними сірими очима і чорними бровами. Єдине, посміхався якось по-ідіотському.

 

- Гаразд, - кивнула я головою.