english

Сторінка 3

 

4

 

Я тоді працювала у зовсім-зовсім іншому місці. Була комівояжером.

 

Ну ви знаєте, це такі хлопці і дівчата, які ходять по різним фірмам, офісам, магазинам, або й навіть просто по вулиці і намагаються продати вам всяку різну «дуже необхідну продукцію». Звісно по супердешевих акційних цінах, і тільки «Лише сьогодні!», і «Лише для вас!»

 

І що я тільки не продавала за той час коли була комівояжером - і косметику, і колготки, і ножі для кухні, і міні-тренажери, і навіть книжки! Правда, на жаль реалізовували ми якісь такі товсті яскраві подарункові видання, а не детективи, які я страх як люблю.

 

Ясно, що більшість із тих товарів, що ми пропонували, насправді або абсолютно нікому на фіг не були потрібні, або їх запросто можна купити десь у найближчому магазині.

 

Але дивна річ - ця методика працює. Бо завжди знайдеться хоч хтось, кому торговельний агент зможе продати свій товар.

 

Не знаю, чи то й справді, як то кажуть, у нас така країна, де повно дурнів, яким можна «втюхати» все що завгодно? Або може деякі люди просто іноді жаліють комівояжерів?

 

Ось як наприклад, одна працівниця у пенсійному фонді, що якось купила у мене китайський фартух для чистки риби. Вона прямо так мені і сказала, що фартух той їй і на фіг не здався – бо у їхній сім’ї рибу не їдять. Але вона мене підтримає і купить його собі із інших міркувань. Адже у неї самої вдома теж донька приблизно такого віку як і я, інститут закінчує. І хто знає, зараз життя таке - роботи немає. Може і їй оце теж доведеться йти кудись у торговельні агенти, і отак от ходити продавати між людей якийсь товар. І може і її тоді хтось пожаліє та щось у неї купить.

 

Але, як правило, торговому агенту щоби заробити – треба бігати і бігати. Як то кажуть, вовка ноги годують. А тут ще й складнощі на кожному кроці, перепони різні. Я чула, що коли комівояжери у нас тільки з’явилися, то для них спочатку було повне роздолля. Йди - куди хочеш, і продавай - кому заманеться! Тоді ті, перші, кажуть, дуже непогано заробляли.

 

Натомість тепер, де тільки не поткнися – кругом тобі не раді. Та ви може й самі бачили оті оголошення на дверях різних магазинів та офісів, де написано: «Вхід комівояжерам – суворо заборонений!» Але це ще півбіди – буває такі садистські малюнки там начеплять на тих попередженнях, що навіть серце падає у п’яти від страху. Мовляв ось, дивіться, що ми зробимо з нещасним торгашем, якщо той, не дай Боже, сунеться до нас! Але що поробиш, боїшся - але все одно йдеш і заходиш у ті офіси. Бо робота така.

 

Але звісно, як і в кожній роботі, тут є свої тонкощі і хитрощі, які допомагають.

 

Ось, наприклад, добре знайти який-небудь великий офісний багатоповерховий будинок, де невеличкі фірми орендують собі приміщення. Туди головне прорватися усередину повз вахтера, щоб він не запідозрив, що ти збираєшся тут щось продавати.

 

Йдеш собі така, абсолютно впевненою ходою та нахабно дивишся йому просто у вічі, нібито тобі сюди по справах треба. А далі хутчіш до ліфту і гайда аж на самий верхній поверх. Фу-у-х! Слава Богу, здається вдалося! Пробралася. Що ж, тепер швидше до роботи. Ну, понеслася!

 

«Доброго дня! Я представник компанії Лімітед ентерпрайзіс, сьогодні у нас акція! Купуєте два наших товари і третій отримуєте абсолютно безкоштовно у подарунок…»

 

І так в один кабінет заходиш, потім у другий, далі у третій, четвертий… Якщо пощастить, то зможеш їх усі обійти і десь щось та й продати. Тут головна хитрість – починати краще із самого верхнього поверху, і потім поволі йти вниз, а не навпаки. Чимдалі від вахтера, тим більше шансів, що тебе не впіймають. Або навіть якщо впіймають, то уже значно пізніше, і ти уже щось таки та й встигнеш продати.

 

Е-ех, чимало всяких таких хитрощів і прийомчиків існує у комівояжера щоби вижити! Але головне знати, де такі великі «жирні» будинки із багатьма офісами знаходяться, де можна походити і щось попродавати.

 

Звісно Дніпропетровськ – велике місто, і у цьому плані, у нас здавалося б, є де розгулятися.

 

Але от біда, з якогось моменту мені як комівояжеру все частіше і частіше доводилося стикатися з однією досить неприємною ситуацією.

 

 

5

 

Спочатку ніби все нормально. Дивишся, стоїть перед тобою будинок – якраз такий, як треба. Великий, і у ньому всередині очевидно там багато різних офісів є. Ну, думаєш, зараз як піду туди, як наторгую! Купу грошей зароблю!

 

Але, бац! Дуже швидко з’ясовується, що радуватися-то рано. Адже усередину цього хмарочосу просто так з вулиці не потрапиш, навіть якщо будеш нахабно перти буром. Впускають лише людей зі спеціальними перепустками, а іншим - зась.

 

А головне, при вході у таку будівлю немає жодної таблички або вивіски. І абсолютно незрозуміло, що ж там за фірма чи установа всередині знаходиться. Я спочатку думала, може це банки так працюють? Все ж таки подібні великі будівлі трапляються як правило ближче до центру міста та й виглядають вони більш-менш солідно. Але ні, на банки все ж не схоже. Бо кожен банк обов’язково повісив би десь при вході принаймні свій логотип, а то й взагалі обліпив би все навколо рекламою зі своїми кредитними пропозиціями.

 

То може це якісь фабрики підпільні, що вони так шифруються? Хм, і знову – ні. Бачила я що там усередині. Восени уже рано темніє, тож з вулиці дуже добре видно їхні освітлені приміщення. Немає там жодних станків і ніякого іншого обладнання. Звичайні, стандартні офіси - столи та комп’ютери, за якими сидять звичайні собі хлопці, і все. Більш нічого там як правило немає.

 

І така мене злість тоді, пам’ятаю, брала. Там же, в тих фірмах, дивись, сотні людей працюють, у яких очевидно і грошики водяться, а я не те що не можу до них дістатися, а й навіть не знаю, що вони взагалі там роблять, і чим займаються!