english

Сторінка 4

 

6

 

Наступного дня із самого ранку я уже тусувалася біля одного такого будинку, який пригледіла собі заздалегідь. Розміщувався він на одній з вулиць «тихого центру». Всередину я поки навіть і не потикалася, прикидаючи в голові, що ж його придумати. Просто так напролом, як я уже згадувала, тут навряд чи вдасться. Очевидно, що у цих загадкових установах вахтери ставляться до своїх обов’язків дуже відповідально. Потрібна якась хитрість.

 

Може показати охоронцю внизу якусь липову перепустку? У мене є одна, колись на якійсь фірмі видали. Я правда там на фотографії так погано вийшла, що мене навіть мої знайомі не впізнали б. Але ж вахтеру все одно як я там виглядаю! Йому головне щоб пред’явили перепустку саме їхньої установи. Тільки тоді він може пропустити.

 

Що ж його вигадати? Що б таке зафігачити? Думай, думай, дорогенька, напруж уже всі свої жіночі мізки! Якщо, звісно, не хочеш і сьогодні залишитися без жодного заробітку.

 

Але ситуація виглядала печальною. Як на зло нічого притомного і підходящого у голову ну ніяк не приходило! А тут ще й почався занудний осінній дощик, і я вся мимоволі якось так розкисла і впала духом. Взагалі-то більшість знайомих вважають мене сильною дівчиною, але навіть мені у цій безпросвітній ситуації від відчаю раптом навернуло сльози на очі. Ну буває ж таке суцільне невезіння!

Сльози змішувалися із крапельками дощу, і їх уже важко було відрізнити одне від одного. У таку важку хвилину я могла надіятися хіба що на диво.

 

І о Господи, диво раптом таки сталося! Адже як іще можна назвати те, що відбулося далі, як тільки не чудом, або неймовірно щасливим збігом обставин.

 

Я, як дура, стояла і мокла під дрібним, але таким противним осіннім дощем, ковтаючи гіркі сльози, як раптом невідомо звідкись переді мною, мов якийсь чарівник із казкової скрині, з’явився русявий хлопець, середнього зросту і приємної зовнішності.

 

- Ви на співбесіду? Ходіть за мною.

 

Ошелешена несподіванкою я уже хотіла було сходу заперечити, що ні на яку співбесіду не збираюся, але на щастя у цей самий момент у мене мов язик встав у горлі, і я нічого не змогла із себе видавити.

 

Тому лише мовчки кивнула головою і покірно пішла слідом за хлопцем-чарівником усередину цієї такої таємничої і такої жаданої будівлі.

 

 

7

 

- Вам доведеться трохи почекати… - сказав хлопець, коли ми прийшли у великий просторий офіс, де розміщувалося мабуть із тридцять або й більше столів з комп’ютерами. Поруч я помітила іще декілька подібних кімнат, двері до яких не були зачинені. – Треба зачекати, хлопці у нас раніше одинадцятої на роботу не приходять, а бос, так і взагалі, дай Бог, щоб в обід з’явився. Ну але, в принципі, це зрозуміло – в Штатах зараз іще глупа ніч. Ви ж знаєте, між Нью-Йорком і Україною різниця в часі - сім годин.

 

Повідомивши це, хлопець запропонував мені почекати на диванчику у центрі кімнати. Я ж була неабияк заскочена і збита з пантелику. Штати? Він мав на увазі Сполучені Штати Америки? Хм, що ж це за робота така, що робітники приходять на роботу не раніше одинадцятої?

 

У мене було ще багато питань, але я вирішила, що краще не ризикувати. Я потрапила куди хотіла – от і добре. Тепер головне, дочекатися одинадцятої поки ці офіси заповняться працівниками, а там я уже розвернуся на повну потужність!

 

Щодо свого товару я була впевнена, хоча десь у глибині душі трохи і хвилювалася. Як то воно буде? Але ж приготувалась я добре. Зібрала все, що має привабити саме чоловічу аудиторію. Шкарпетки, риболовні крючки, настінні календарі з оголеними красунями і спортивними автомобілями на наступний 2009 рік, ну і таке всяке подібне. Має піти.

 

І те, що бос приходить пізніше – теж мені на руку. Менше ризику, що виведуть із приміщення одразу ж, як тільки-но я почну торгувати.

 

Тож поки що треба лише набратися терпіння і просто почекати. А чекати, сидячи на дуже м’якому і розкішному шкіряному офісному дивані – просто кайф. Я на такому ще ніколи у житті не сиділа!

 

- Будете каву? Я вам зроблю. Яку краще міцнішу чи більш легку? – раптом спитав мене русявий хлопець, і я мало не втратила мову від несподіванки:

 

- Е-е-е… Я… Мені… мені… е-е-е… краще міцнішу…

 

- Добре. Я зрозумів.

 

Хлопець вийшов кудись по коридору, а я збентежено закусила нижню губу і стала озиратися навкруги. Що ж це за фірма така дивовижна і таємнича? Чим вони тут в біса займаються?