english

Сторінка 6

 

10

 

Нещасний закоханий миттю закрив фотографії на своєму комп’ютері і блискавично відреагував на прибулих.

 

- Бос, тут це… Прийшли на співбесіду, – він жестом вказав на мене.

 

- Ага, добре… - почулося у відповідь.

 

Я була неабияк збенетежена. Хлопець, якого назвали босом, був менш за все схожим на керівника цієї явно немаленької фірми із мабуть багатьма десятками працівників і величезним офісом у центрі міста.

 

Високий, дуже худий, одягнений у якісь затрапезні джинси і старенькій светр, з довгим чорним волоссям на голові, зібраним позаду у хвіст, він виглядав радше схожим на якогось не дуже успішного музиканта, що заради заробітку грає на гітарі десь у переході або на вулиці.

 

Поруч з босом була дівчина, з таким же довгим і таким же чорним волоссям як і у нього самого, і теж так само зібраним позаду у «кінський хвіст». Але на противагу худючому хлопцеві дівчина була досить таки вгодованою і фігуристою. Парочка повсякчас досить відверто мацали одне одного і періодично зливалися у довгому жадібному поцілунку.

 

- Слухай, Пашо, хрюши сьогодні не буде, - мовив у якомусь проміжку між всіма цими маніпуляціями бос, звертаючись до мого рятівника і одночасно нещасного закоханого, - так що побудеш сьогодні замість неї, добре? Допоможеш нам при співбесіді. І давай, щоб не тягнути, підходьте разом у їдальню, хвилин через п’ять-десять. І почнемо. Бо мене, чесно кажучи, все це уже трохи підзадовбало. Уже два дні співбесід, і все ніякого толку…

 

Парочка вивалилася з кімнати так само незграбно як і увалилася до неї.

 

Я була збита з пантелику.

 

«Що за хрюша? І чому її не буде? Яка ще на фіг співбесіда? Я ж насправді зовсім для іншого сюди прийшла! Чорт забирай, мене зараз витурять звідси, і я так і не дочекаюсь поки поприходять усі працівники офісу. Коли вони всі тут збираються? Паша казав (ага, до речі, ось як його звати!) Не раніше одинадцятої! От гадство, ще майже сорок хвилин! А може… А може й справді, піти на цю співбесіду, і трохи потягти час? Може вдасться поморозитися до потрібної години, а там уже видно буде, що далі робити. Що ж я дарма оце стільки часу і зусиль витратила? Ні, треба битися до останнього! Тим більше і вибору то особливого нема. Фіг де зараз у іншому місці продаси що-небудь…»

 

Я очевидно була до того збентежена, що це не укрилося навіть від Паші, який у свою чергу був занурений у свої власні думки.

 

- Щось не так? Є якісь питання? – поцікавився він, уже знову дуже тактовно, як і на початку нашого знайомства.

 

- Та… взагалі-то… - я не знала, що і сказати, тому ляпнула перше, що прийшло у голову. – А що це у вас за свинка на роботі? І ваш начальник сказав, що її не буде сьогодні.

 

- Свинка? Яка свинка? – хлопець збентежено розвів руками.

 

- Ну він же сказав – хрюша.

 

- А хрюша? – нещасний закоханий щиро розсміявся. – Це не звіринка! Це так любовно називають ЕйчАр менеджера, тобто відділ кадрів. Бо англійський напис ЕйчАр - «HR» по нашому читається як ХР, ну тобто хрюша. Хм, невже ніколи раніше не стикалася з таким прізвиськом? В нашій сфері як правило всі відділи кадрів називаються «хрюшами» або рекрутерами. Але погодься, що хрюша смішніше…

 

Паша раптом, вперше за сьогодні, якось прискіпливо глянув на мене. Потім мимоволі перевів погляд і на мої сумки, набиті товаром.

 

«О Господи, невже він мене розкусив?! Ну все, тоді хана!» - лячно пронеслося у моїй голові.

 

 

11

 

- Та ні, чому? Звісно, я чула… - пролепетала я, збрехавши. – Але не часто. Е-е-е… Ну там де я раніше працювала, якось це було не дуже прийнято. Там все якось простіше було.

 

- Та й тут в принципі нічого особливо складного у роботі не буде, - усміхнувся врешті Паша. – Головне, співбесіду пройти. Бо наш бос дуже ретельний і прискіпливий у цьому плані. Бачиш, уже два дні проводить відбір, а все ніяк не знайде підходящу кандидатуру. Уже мабуть з пів сотні дівчат забракував. Але вже як пройдеш співбесіду – то вважай, що все добре. Нічого особливо важкого не треба буде робити - все як і в інших конторах у нашій сфері…

 

Хотілося мені запитати що ж це за сфера у них така, таємнича, але звісно що втрималася. О Господи, дай мені тільки до одинадцятої протриматися!

 

- Ну що, мабуть, ходімо… - Паша жестом запросив мене за собою на вихід з кімнати. – Е-е-е, речі свої лишай тут. Не бійся, ніхто не вкраде. У нас такого не трапляється…

 

Я зробила як він сказав, і ось ми уже вдвох крокували широким коридором повз чергові великі офісні кімнати, до так званої «їдальні».

 

Це було ще одне велике приміщення з довжелезним дерев’яним столом посередині, численними шафами на стінах, декількома плитками, холодильниками і мікрохвильовими пічками. Їдальня слугувала також і кухнею.

 

Коли ми увійшли за столом нікого не було. Принаймні так мені здалося на перший погляд.

 

Але Пашу це зовсім не смутило. Він трохи обернувся назад і гучно демонстративно постукав у двері.

 

- Бос, нам зайти пізніше? Це з приводу співбесіди.