Дмитро Бондаренко, роман "Риба на вечерю"
Частина I
1
- Ей, прокидайся! Тобі лист. Та прокидайся ж ти! Вже майже пів на другу!
Я невдоволено протер очі - не дуже то приємно коли тебе будять у вихідні. Красуня-дружина з ласкавим докором дивилася на мене:
- Слухай, ну ти і соня! Я вже і на ринок устигла збігати скупитися, а ти все спиш. Йшла ось додому і випадково заглянула у поштову скриньку. Дивлюся - а там лист. Тобі! На візьми, прочитай.
Я, ще сонний, взяв у руки пухкенького конверта. Але, замість того, щоби читати, відразу ж жбурнув його під диван. Розімлілий після сну, я потягнувся до своєї коханої:
- До біса лист! Аліно, я хочу тебе, а не якогось папірця!
Спокуслива фігурка молодої дружини і її зваблива посмішка завжди змушували мене забувати про все на світі. А з ранку так і поготів...
Аліна вчасно увернулася. Не встигши обійняти її, я не втримав рівноваги і звалився просто на підлогу.
- Дурненький! - засміялася моя чарівна половина. Відійшовши на безпечну відстань, вона мигцем глянула у дзеркало. Рудоволоса красуня з ясно-блакитними очима дивилася на мене з відображення і, немов дражнячись, іще й легко погойдувала стегнами.
Я різко підхопився з підлоги, не в силах більше стримуватися. Аліна ж, немов молода лань, що вгадала на хід уперед наміри хижака, який полює на неї, безпечно встигла вискочити у коридор. Наздогнав її я вже тільки біля холодильника на кухні. Пристрастно пригорнув до себе і поцілував.
- Лист! Прочитай листа!…
Її останні слова захлинулися під градом моїх шалених поцілунків.
* * *
Кілька хвилин по тому ми голі сиділи одне проти одного. Я на стільці в одному кінці кухні, вона на табуретці – в іншому.
- Ну чому знов не можна?! – обурювався я, в серцях скрушно хитаючи головою. Аліна ж відповідала:
- Що ти як маленький, їй Богу! Ти ж прекрасно знаєш, що у кожної жінки є такій період щомісяця, коли вона не хоче, щоб її турбували. Невже потрібно вкотре повторювати ці прописні істини? Чи у тебе в школі були труднощі з анатомією?
- Чому, знаю я все, - я скривджено надувся. - Тільки от чомусь ЦЕ у тебе дуже часто відбувається.
- Раз на місяць, - Аліна розвела руками.
- Хм. Невже ж оце минуло вже стільки часу з того останнього разу? - я щиро здивувався. – Диви, як швидко летить час!
- Сам порахуй...
Я спробував був зосередитися на цифрах, але всі підрахунки та обчислення майже одразу полетіли під хвіст собаці.
Аліна вдягла блузку, яку я був у пориві пристрасті зірвав із неї, та мовила:
- Вдягайся, а то застудишся. Літо поки що тільки на календарі цього року. Тож захворіти зараз – дуже легко.
Я неохоче почвалав на пошуки свого одіяння. Ретельно оглядаючи все навколо, знайшов під столом труси. Майка висіла чомусь на підвіконні. Пошуки штанів не призвели ні до чого. Зовсім засмучений, я покликав на допомогу дружину:
- Аліно, ти не бачила моїх синіх штанів, ну отих що з білими смужками?
- А хіба ти їх одягав? Згадай, адже ти вискочив за мною, мов очманілий, прямо з ліжка.
Я ляснув себе по лобі. Якого біса! Дійсно, її правда.
Аліна, наче нічого не сталося, увійшла на кухню. У руках нетерпляче термосила конверта.
- Ну, ти будеш читати цього листа чи ні? А то я його просто викину геть. Хоча, звичайно, може потім і шкода буде - адже прийшло з такої далечини...
Я взяв конверт у руки. Написані непевною рукою англійські літери відразу ж впали у вічі.
“Накагато Атцумі, Нагано, Японія”, - значилося на зворотній адресі.
2
Я спантеличено розірвав конверта. Якого дідька йому, цьому Накагато, від мене треба після стількох років мовчання!
Аліна з неприхованою цікавістю зиркнула на пописані аркуші, які я дістав, але одразу ж розчаровано протягнула:
- У-у-у! Тут усе по-англійському! Я нічого не розумію.
- Цікаво, - мугикнув я. - А ти що хотіла, щоби японці тобі українською мовою листи писали, або російською?
Дружина надула свої чарівні повні губки й удавано скривджено мовила:
- Злий ти, піду я від тебе.
Я кинув на свою кохану половину довгий багатозначний погляд із під чола і заглибився у читання. Читав я вголос, намагаючись одразу ж перекладати з англійської, але це, вочевидь, у мене не дуже виходило. За ці роки Накагато, як видно було, хіба зовсім на трохи просунувся у вивченні мови Шекспіра та й я сам, чесно кажучи, ніколи не міг похвалитися великим знанням її. До того ж японець писав ще й якимось досить незвичним та по-східному пишномовним стилем, що теж, само по собі, неабияк збивало з пантелику. Отже врешті-решт чимало речей доводилося додумувати самому, по ходу читання.
Лист починався з таких слів:
“Дорогий Кириле-сан!
Спішу порадувати тебе однією звісткою, яка займає тепер мене усього так, що я хотів би нею з тобою обов’язково поділитися. Справа в тім, що я остаточно вирішив одружитися...”
Я аж підсвиснув від несподіванки:
- От іще порадував! Ну вирішив - так і женись собі. Я то тут до чого? Ну, гаразд, нехай йому… Читаємо далі...
збірка оповідань
“Ця думка - одружитися, - вів далі Накагато у своєму листі, - чесно кажучи, завжди здавалася мені якоюсь ідіотською і я ніколи у житті не думав, що шлюб якимось чином може стосуватися і мене особисто.
Тобто інші люди, ті що живуть навколо мене, звісно одружуються одне з одним, живуть разом, заводять дітей і таке інше. Що все це відбувається майже з усіма я звичайно прекрасно розумів завжди, але от себе я якось ніколи не бачив у цьому процесі. Я був цілковито байдужим до таких речей… І от раптом, зовсім несподівано, в один прекрасний момент я зрозумів, що хочу цієї великої події. Тобто, хочу одружитися! Знаєш, це було ніби якесь осяяння, ніби якесь тепле і велике світло спалахнуло раптом переді мною. І воно, це світло, кликало і вабило мене до себе так сильно, що я не мав жодних сил йому пручатися. Отже зараз думка про одруження вже не видається мені якоюсь безглуздою та фантастичною затією, якою вона бачилася мені раніше. Тепер я точно знаю, що цілком готовий для цього.
Скажу навіть більше - оженитися, це зараз моє найпалкіше бажання. Воно повністю заволоділо мною і я вже ні про що і думати більше не можу, як тільки про оце саме.”
- Кгм... Щось ніяк я не зрозумію тебе, Накагато! - спалахнув я знову, читаючи далі листа. – Усе це, звичайно, дуже прекрасно і зворушливо, про що ти зараз пишеш. Але, чорт тебе забирай, ніяк я не доберу, навіщо воно мені про все це знати?! Ну, знайшов ти собі у своїй Японії якусь маленьку японочку, закохався у неї по самісінькі вуха, жити без неї далі не можеш, але я особисто чим тобі можу зарадити?!!… Кгм-кгм, що ж, залишається читати далі, може по тому буде ясніше.
“На жаль, - писав у своєму листі Накагато, - на шляху здійснення моєї мрії постали зараз деякі перешкоди. Якщо ти пам’ятаєш, Кириле, мій батько володіє невеличкою фірмою, у якій він пропрацював майже усе своє життя. Його найбільшим бажанням завжди було поступово ввести мене у свою справу, з тим аби я згодом перейняв керування фірмою з його рук.
Для цього я повинен обов’язково закінчити моє навчання в університеті і потім відправитися у подорож до Європи. Справа в тім, що така поїздка є традиційним обов’язком для нашої родини. Так вчиняли у свій час і мій батько, і батько його батька. У нас вважається, що людина може вже обзавестися родиною і цілком віддатися своїй роботі тільки після того, як вона вивчитися і побачить світ.
Я, звісно, теж ніяк не можу вчинити по іншому й от тепер, коли моє навчання в університеті закінчується я й собі збираюся у свою власну подорож до Європи. Дуже сподіваюся завершити все це скоріше, аби вже не вагаючись посісти відповідальну посаду у фірмі свого батька і... звичайно ж, одружитися!
Саме так! Тепер цим бажанням я просто марю. Щоночі мені сниться один й той самий сон - моя прекрасна наречена у гарному весільному вбранні! Як це буде чудово, як захопливо!
Ну, а поки… Поки мене чекає подорож до Європи. Я вже тут трохи вивчив деякі путівники та карти і прийшов до висновку, що мені найкраще почати моя подорож зі сходу, з України. Потім я планую виїхати до Польщі, звідтіля у Німеччину і далі у Францію. Щодо Англії я поки ще не вирішив, але гадаю що без неї ну ніяк не обійтися. Ти ж знаєш мою жахливу англійську. Тож зовсім було б непогано попрактикуватися у ній на її ж власній батьківщині.
Отже, Кириле, сподіваюся незабаром тебе побачити. Тепер, коли я такий окрилений та піднесений, мені було б дуже радісно нарешті з тобою зустрітися - з моїм старим другом по листуванню.
П’ятнадцятого червня я вилітаю до Києва. А шістнадцятого буду вже у тебе в Дніпропетровську.
P.S. Зустрічати мене не треба. Хочеться самому відшукати те місце, де ти живеш.
Щиро твій,
Накагато Атцумі”
Я прочитав останні рядки і мій нещодавній подив від отриманого листа дуже швидко переріс у неабияке роздратування. Аж ось чого, значить, японська твоя морда, ти хочеш насправді! Не писав, не писав, значить, уже кілька років, а тепер от на - будь ласка! Найпотаємніші свої думки мені вирішив чомусь раптом довірити ні з того, ні з сього. А воно, бач як - виявляється все просто! Хоче цей самурайчик у мене на квартирі задарма пожити. А чого? Як за готель шалені гроші викладати - краще вже прикинутися дурником. Ну і японець! Простий як двері! Ніби ми з ним такі прямо друзі, що оце тільки вчора розсталися! Пише, мовляв, не турбуйся і не зустрічай - я до тебе сам у гості заїду. Ніби я оце не сплю і не їм, а тільки про одне й мрію - аби він приперся!
Ні, таки справді, колись дуже-дуже давно я хотів з’їздити в Японію. Але це коли ще було! А тепер он, бач, і до мене у гості набиваються!
Читати далі (на сторінку 2)...
Як купити?...
Ознайомитись з іншими книгами автора...
@Дмитро Бондаренко 2016 - 2024