english

Сторінка 2

 

3

 

З Накагато Атцумі я познайомився багато років тому, з легкої руки моєї шкільної вчительки англійської. Лариса Євгенівна вела у нашій школі клуб друзів через листування і сама була чи не найпалкішою учасницею міжнародного спілкування поштою.

 

- Послухайте мене, хлопчики і дівчатка, - казала вона нам. - Ви можете зараз задирати свої носики так високо, як вам заманеться, але послухайте мене - стару жінку, навчену досвідом.

 

Ледве чи не єдиний спосіб для вас побачити світ, молодих телепнів і здебільшого дітей простих роботяг - це завести собі друга через листування. От уявіть собі, ви починаєте листуватися із яким-небудь американцем. Поступово, з кожним відісланим листом, ви обоє душевно стаєте все ближче і ближче один одному. Довіряєте друг другу різні свої таємниці, допомагаєте порадами, як краще поводитися у тій чи іншій життєвій ситуації. І от одного дня настає той щасливий момент, коли ви вже обоє просто сгоряєте від нетерпіння зустрітися один з одним, так би мовити наживу. А як це зробити? І отут або ваш американець приїжджає до нас, у нашу бідну неньку Україну. Чи – О, Боже милий! - він надсилає вам запрошення відвідати Америку! Уявіть собі - саму Америку!

 

Після цих слів у нашої англійки на очах завжди з’являлися сльози. У неї був такий побожний та зворушений вигляд, ніби у самого найсправжнісінького американця під час прослуховування ним гімну своєї країни.

 

- Ви тільки уявіть собі… Америка…! - Лариса Євгенівна з тремтінням у голосі замріяно здіймала очі кудись у невидимий простір. - Яка це прекрасна, яка це чарівна країна!… Утім, - відразу ж брала вона себе в руки. - Англія, Франція і Бельгія - теж дуже непогані варіанти. Так що листуватися і з їхніми мешканцями було би для вас теж не менш перспективно. Ну і звичайно, величезний плюс - це мовна практика. Скажу більше, - підсумувала була якось наша англійка, - той, хто не буде приносити мені на перевірку листи від свого друга по листуванню, більше чим на трійку у чверті з англійської мови може і не розраховувати! Буду стежити за цим строго!

 

Останнім, однак, Ларисі Євгенівні можна було і не погрожувати. Наш клас і так прийняв рішення листуватися з друзями із закордону майже миттєво та цілком одноголосно. Крім того, що і сама пропозиція, треба визнати, була вельми привабливою, вирішальну роль тут також відіграла ще одна обставина. Річ була в тім, що всі хлопці, у тому числі і я, просто марили “нашою Ларисою”. Треба зазначити, що коли Лариса Євгенівна згадувала про себе як про “стару жінку, навчену досвідом”, то вона явно на себе наговорювала. Насправді ж, на вигляд їй було не більше тридцяти п’яти років, і до того ж вона була дуже й дуже привабливою блондинкою. Завжди носила плаття з такими запаморочливими вирізами, що чоловіки немов ті бджоли біля медоносних квіток, хмарами кружляли навколо неї. Було взагалі дивно, як при всьому цьому вона от уже скільки років все залишалася незаміжньою.

 

Спокуслива фігурка чарівної учительки англійської вабила нашу палку та чуттєву підліткову натуру ще сильніше, ніж її дорослих кавалерів. У хлоп’ячій роздягальні на фізкультурі розмови тільки й точилися, що про “нашу Ларису”. Воістину, вона мала на нас майже магічний вплив. Гадаю, що якби Лариса Євгенівна покликала нас одного разу записатися у гурток юних дослідників комах та тарганів, то ми усі не роздумуючи зробили би це.

 

Дівчата ж із нашого класу, само собою, теж зовсім не збиралися відставати від хлопців. Тому і вони раптом всі захотіли листуватися зі своїми закордонними ровесниками. Утворилася черга. А позаяк на всіх не вистачало адрес, що їх запропонувала Лариса Євгенівна, то вирішили розподіляти все строго. Спочатку друга для листування вибирали собі відмінники, потім ті хто мав “добре” з більшості предметів, а далі вже йшли і всі інші. Адреси з Північної Америки та Західної Європи розмели майже відразу. “Тихому середнячкові” ж, яким був я, залишився не найкращий вибір. Зосталися тільки Монголія, Албанія та Японія. Що ж, - подумав я - Японія все ж якось солідніше виглядає. Справді, дуже непогано було б туди з’їздити. Там же ж можна, наприклад, накупити дуже дешево усілякої там справжньої японської якісної побутової техніки – чи телевізор, чи магнітофон, чи ще щось.

 

Отже врешті-решт я вибрав японця і ми почали листуватися.

 

Після перших же отриманих листів у мене склалося таке враження, що напевне у Країні Висхідного Сонця теж був своєрідний конкурс на вибір друга по листуванню. І що теж, напевне, практикувався особливий розподіл адрес для пропозиції знайомства у залежності від успішності учня у школі. І от зовсім природно, що тихому середнячкові з України дістався абсолютно такий самий тихий середнячок, тільки японський.

 

Накагато Атцуми, так звали мого друга по листуванню, “плавав” в англійській іще більше ніж я. Годинами мені доводилося розбирати його закручені карлючки. Його помилки при складанні речень були просто жахливими.

 

“Наша Лариса” тим часом дотримувалася свого слова. Раз на два місяці вона збирала у нас листи від наших “іноземних друзів” із такою серйозністю та методичністю, ніби це були якісь контрольні роботи чи домашні завдання. Назад вона ніколи нічого не повертала. Можна було тільки уявити собі, яка колекція листів із найрізноманітніших куточків світу була зібрана у неї вдома!

 

Але час минав. І от якось зненацька ми закінчили школу. Двоє з моїх однокласниць таки довели своє письмове спілкування до логічного завершення. Одна з цих красунь вийшла заміж за якогось канадця, інша за фіна.

 

Мене ж моє власне листування довело ледве не до чортиків. Закордонні авіаконверти коштували дорожче звичайних наземних конвертів, які можна було слати до Західної Європи, а мій японець, навіть не зважаючи на всю мою старанність і постійність дописів, усе ніяк не поспішав запрошувати мене у гості.

 

Тож з часом я якось поступово охолов до листування з Японією. Натомість із головою занурився у своє нове доросле життя, що розпочалося одразу ж по завершенні школи. Один із небагатьох із нашого класу я поступив до університету. Навчаючись там, якось непомітно закохався, одружився та зовсім і думати забув, що десь на цьому світі, хоч і дуже-дуже далеко, живе такий собі хлопець - Накагато Атцумі.

 

 

 

* * *

 

- До речі, - запитав я у дружини, що крутилася весь цей час, поки я читав листа, перед дзеркалом, і наприкінці вже майже зовсім не звертала на мене увагу, - до речі, ти не знаєш, яке сьогодні число?

 

- Сьогодні? - перепитала Аліна. Її брови дуже виразно вигнулися дугою. Потім вона майже проспівала своїм надзвичайно чарівним голоском:

 

- Увага! Для сонь повідомляємо - сьогодні шістнадцяте червня!

 

Я підскочив з постелі немов ужалений. І саме цієї миті пролунав дзвінок у двері.

 

 

 

 

 

4

 

 

- Це він! - я приречено опустився на ліжко.

 

- Хто він? - Аліна нарешті відірвалася від свого дзеркала. Вона запитально вирячилася на мене.

 

- Ну він, Накагато Атцуми. Цей хлопець із Японії, що надіслав оцього листа. Ти що зовсім не слухала того, що я тобі читав?

 

Чортова наша пошта! Доставляє листи із запізненням у кілька тижнів!

 

- Я піду відчиню, - Аліна метнулася до вхідних дверей.

 

Не встиг я й доклепати, що і до чого, як вона вже жваво заклацала замком.

 

- А це Ви і є, отой самий Накагато із Японії? - почув я збуджений голос дружини, що залунав з коридору. - Проходьте, проходьте, будь ласка. Кирило тільки-но прокинувся. А ось він уже і сам йде...

 

Терпіти не можу гостей! А тим більше не званих, а тим більше тих, що прилетіли із самої Японії.

 

Проклинаючи усе на світі, я демонстративно вийшов до коридору в одних трусах. До того ж навмисне іще більше розтріпав на голові свою зім’яту після сну шевелюру. Знай наших! Не думай, що якщо ти приперся без запрошення, то тебе будуть тут зустрічати із хлібом та сіллю!

 

Це був японський хлопець із величезним, майже вище його зросту, рюкзаком за спиною. Але на мій подив і сам японець зовсім не був якимось коротуном. Несподівано досить високий та стрункий, з приємною зовнішністю він стояв біля дверей нашої квартири і досить відверто розглядав мою дружину. Аліна взяла моду ходити по квартирі в дуже спокусливому халатику, і зараз представник Країни Висхідного Сонця дуже уважно вивчав його мінімальну довжину. Він буквально таки “прикипів” поглядом на стрункі Алінині ніжки.

 

І хай його розірве, там було на що подивитися!

 

Аліна, очевидячки була явно улещена тим враженням, яке вона справила на гостя. Вся розчервоніла від задоволення, моя люба неприродно заметушилася та заквапилася.

 

Японець же, здавалося, зовсім не відчував пікантності ситуації та мого приходу. Немов причарований він абсолютно нахабно продовжував любуватися моєю Аліною.