Дмитро Бондаренко,
збірка оповідань "Гроші"
Скарб
оповідання
1
Копати вирішили як стемніє. У їхньому селі народу останніми роками жило небагато, але про всяк випадок краще зайвий раз не світитися. Бо варто хоча б комусь одному помітити, що вони щось таке задумали, як всі навколо вмить дізнаються.
- А навіщо нам зайві претенденти на скарб? Адже нас і так уже троє, - пузатий Гєнка Білоноженко багатозначно озирнувся на своїх колег по справі, одночасно його ж найближчих сусідів по вулиці.
- Так, воно і на трьох буде малувато, - погодився низенький на зріст і щупленький Славко Хрущ з жадібними чорними очима.
- Та ладно вам, малувато… - махнув рукою Богдан Собко. – Хвате! Аби знайшли щось. Там вже якось поділимо…
Богдан був міцний, середнього зросту, найбільш пристойний, роботящий і розважливий з цієї трійці тридцятирічних. Але навіть він не зміг опиратися спокусі, яка так несподівано виникла сьогодні.
А сьогодні до них у село приїжджав якийсь дуже дивний чоловік. Він прибув на старому ланосі і зайшов, здавалося, до першої-ліпшої хати, якою якраз і виявилася хата Собків. А можливо вона просто виглядала найбільш пристойною серед усіх навколишніх, як і має бути у хорошого господаря.
Прибулець привіз із собою декілька пляшок «казьонки» а також ковбаси, сиру і лимонаду. Господар, тобто Богдан Собко виставив як закуску квашену капусту, помідори і огірки. Жінка Богдана, симпатична струнка Оленка з голубими як блакить очима, засмажила картоплі і дістала сала.
Прибулець попросив Богдана запросити до столу також його сусідів по вулиці. Він хотів поговорити «про щось».
В селі приїзд гостей завжди велика подія, тож і Гєнку Білоноженка і Славка Хруща довго припрошувати не довелось.
- Я взагалі-то цікавлюся всякою старовиною, - після першої стопки почав прибулець, який назвався Іваном Івановичем. Сам звісно не пив, бо ж за кермом.
- У мене є невеличкий бізнес в місті. Декілька магазинчиків, те се… Але душа тягнеться до історії. Люблю я це діло, так ска-а-ать…
Випили по другій.
- І душа, знаєте, болить, коли дивишся, як у нас пропадає все навкруги… Вся наша історична спадщина. – Селяни уважно спостерігали як часточки їжі іноді випадали у Івана Івановича з рота і застрягали у його куцій борідці, але нічого не казали. Мовчали, чекаючи коли ж нарешті прибулець добереться до суті справи. Поки що нічого не розуміли до чого він клонить.
- Я тут в одному селі знайшов хрест на кладовищі, так ска-а-ать… Уявіть справжній козацький хрест! Навіть дата там була вибита. Тисяча сімсот двадцять перший рік! Це ж унікальна річ. І що ви думаєте. Я той хрест сфотографував і поїхав. А за тиждень приїжджаю – нема хреста! Хто його зна, що за діло! Чи то хтось з місцевих побачив, що я зацікавився ним, а потім сам потайки викопав і продав його? А що ви думаєте… Зараз це такий бізнес з’явився. Бо дуже багаті люди ганяються за різними старовинними реліквіями. Це у них хобі таке. І ці багачі готові платити великі гроші, якщо їм щось таке цікаве запропонують. Мабуть оце і до того хреста дійшла черга. А старовинний козацький хрест – це знаєте така штука. Тут не тільки чисто історична цінність! Тут тобі і магія, і містика, і що хочеш. Бо серед наших низових запорожців було багато характерників. А вони і рани заговорювали та виліковували, і зі звірями спілкувалися, і ворожити та чаклувати вміли…
Так прибулець все говорив й говорив, але, здається, тільки після четвертого тосту справа почала трохи прояснятися:
- Мої корені з вашого села, так ска-а-ать…. Дід мій мені розповідав, що його батько жив тут десь по вашій вулиці. Давно це правда було, ще при царі. Він ще малий був, років чотирнадцять не більше, коли сталося страшне. Якраз пішли смутні часи. Революція, чекісти, денікінці, петлюрівці, махновці… Якось вночі до їхньої хати прискакали на конях з десяток невідомих із шаблями. Вони зв’язали господаря і господиню і стали допитувати їх. Вимагали, щоби ті призналися в чомусь. Для цього почали по одному вбивати їхніх дітей – а їх було семеро чи восьмеро – сім’ї тоді були великі. А мій прадід сховався, і єдиний з сім’ї вижив тоді. Бо врешті-решт нападники, очевидно не довідавшись того що хотіли, зарубали і хазяїв. Що ті бандити хотіли від його батьків мій прадід так і не зрозумів точно. Ніби трохи чув, що вони говорили про якесь золото, що колись давним-давно закопали запорожці десь у цьому селі. І нібито його батько щось знав про це.
- Ну я думаю, що якби знав, то точно сказав, - втрутився пузатий Гєнка Білоноженко, - хто б таке витримав?
- Ну так, звичайно… - погодився Іван Іванович.
- А ви значить оце зараз теж за цим приїхали? – примружився хитрувато Славко Хрущ.
- За чим? За золотом? Та ні, ні! Що ви! – прибулець заперечливо замахав руками. – Я не по цьому ділу. Я це просто вам розповів, як землякам. Щоб поділитися з хорошими людьми, що у мене на душі. Я ж кажу, що цікавлюсь взагалі історією, езотерикою і всякими такими штуками. А останнім часом тягне мене у ваші місця, до землі предків, так ска-а-ать… Якийсь поклик серця, не знаю, як це пояснити. Я відчуваю, що тут у вас не просто якесь звичайне село, а справжнє місце сили. Знаєте, таке місце з великою енергетикою! І воно, це місце, може деяким утаємниченим подарувати силу нелюдську, вилікувати хвороби, принести удачу, в бізнесі в тому числі. А золото… Здається, що це легенда, не більше.
- Так, - погодився хазяїн хати, Богдан Собко. – Ми теж чули від старих людей, що нібито козаки запорожські, як тікали якось від татар, то закопали десь тут свою здобич. Але коли це було? Ще за царя Панька. І де воно то золото закопане, навіть якщо воно й було, хто зна.
- Та грець з ним, з тим скарбом, - підсумував врешті Іван Іванович. – У мене є до вас одне прохання. Воно може видатися вам дивним. Але… Ви ж сусіди, так? Я б хотів щоби ви пустили мене походити по вашим трьом городам. Не хвилюйтеся, я просто там трохи погуляю - хочу набратися сил із землі, з якої колись прийшли мої предки…
Селяни здивовано перезирнулися.
- Та ми в принципі не проти… Ходіть собі. Урожай, слава Богу, вже давно зібрано. До зими готуємося.
- Ну от і добре. Домовилися. Ви не дивуйтеся, я тут зараз трохи перевдягнуся…
І прибулець приніс з машини якісь речі та швидко перебрався із «городського» в якогось ледве не індіанця, з американських фільмів про дикий захід. На голову надів якусь дивну пістряву пов’язку, замість светра накинув на себе різнокольорове пончо, а до рук узяв бубон.
- Я тут недавно їздив до сибірських шаманів, брав у них деякі уроки… - пояснив Іван Іванович. – Цікавих речей навчився.
І він пішов прямо по городах. Але пішов незвичайно, а ніби танцюючи якийсь давній танець первісних людей, трясучи перед собою бубоном і водночас головою. Також щось незрозуміле бурмотів собі під ніс.
- Чувак видно зовсім того… головою поїхав, - Гєнка Білоноженко багатозначно покрутив вказівним пальцем біля скроні. – І ніби не пив нічого.
На ганку хати Богдана Собка три молоді чоловіки курили і спостерігали за прибульцем. Звідси було добре видно всі їхні три городи і все що на них відбувалося.
- Хто його зна… - авторитетно сплюнув з ганку Славко Хрущ. - Може й справді придурок, який щойно з психлікарні втік. А може просто нам голову морочить своєю історією, а сам золото шукає. Бачиш, недарма ж казав, що аж у Сибір до шаманів їздив учитися. Вони його і навчили як то робити. О, диви, чого це він зупинився?
Іван Іванович у шамансько-індіанському наряді і справді раптом став як вкопаний. До цього він вже встиг обійти собкові володіння, але ніде там надовго не затримувався. Зараз же став як стовп майже на самому початку городу Гєнки Білоноженка.
- О! Диви що робить! – вирвалося мимоволі у останнього.
Прибулець по черзі почав розвертатися на всі сторони світу і низько вклонятися у кожному напрямку по декілька разів. Потім повторив так само, але уже з випростаними вгору руками, при цьому щось не дуже голосно вигукуючи. Врешті, люто вибиваючи на бубні, затанцював на одному й тому ж самому місці якийсь дикий і нестримний танець.
- Бач як його ковбасить! Значить ото там і є золото зарито, - примружено видав Славко Хрущ. – Якщо ми його сьогодні вночі не викопаємо, то завтра цей колдун привезе з міста свою банду і вони це самі зроблять. А ми залишимося з носом. Як думаєш, Бодя?
Богдан Собко, який увесь цей час мовчав, важко зітхнув і погодився:
- Так, тут якесь нечисте діло. Неспроста він оце в наше село приїхав. Такі люди як він, ну тобто такі торгаші, нічого просто так не роблять.
- Ага, а цей ще й горілку і закуску привіз! - підхопив Білоноженко, - типу задарма. Історією він цікавиться. Тьху ти! Бабками він цікавиться. У нього ж на морді написано! І шаманство все це лише для одного – щоби козацький скарб знайти!
- Ну то що, хлопці, - підсумував думки усіх присутніх Славко Хрущ. – Сьогодні вночі копаємо на тому місці, га? Вирішили?
- Вирішили! – підхопив енергійно Гєнка.
- Так, - хитнув головою задумливий Богдан, - вирішили.
збірка оповідань
Читати далі (сторінка 2)...
@Дмитро Бондаренко 2016 - 2024