english

1

 

 

- О! А куди це ви зібралися? І нащо вам лопата? Уже ж ніби не маленькі, щоб у пісочниці ритися, - Олександр Степанович здивовано спостерігав як його десятирічний син Антін разом із другом Семеном одягаються у коридорі.

 

- Ой, па-а… я тебе прошу! - роздратовано закотив очі Антін. – Це наше діло. Куди хочемо туди й йдемо.

 

- Ні-ні, почекайте, - розвів руками збентежений Олександр Степанович. Він уже давно звик до того, що його власний же син не дуже його поважає, але зараз у присутності сторонніх йому було якось особливо неприємно.

 

- Що ти напав на бідних дітей! – раптом у коридор із кухні викотилася Катерина Георгіївна, товста, мов російська матрьошка, дружина Олександра Степановича. - Ізвєрг ти, окаянний!

 

Обличчя у Катерини Георгіївни було миловидним і рум’яним, і теж чимось дуже нагадувало матрьошку. Але ця її зовнішня народна добродушність аж ніяк не стосувалася ставлення до власного чоловіка, якого вона при кожній нагоді шпетила і в хвіст, і в гриву:

 

- Хочуть дітки піти погуляти. Чого ти до них причепився? Чи тобі лопати жалко, кугут ти такий! Для свого ж рідного синочка якоїсь палки із совком йому шкода! Паразит нещасний! Одне ходить кругом і дивиться до чого б причепитися.

 

- Та що ти, Катрусю! Я хіба що… Я просто собі спитав, -  залопотів на свій захист Олександр Степанович, але де там, Катерина Георгіївна розійшлася не на жарт:

 

- Замовкни! Заткни свою пельку, садист проклятий! О, скільки ти з мене крові попив за все життя. Якби я тільки знала за кого виходила заміж в свій час! За якого чудовиська! За якого фашиста, збоченця! Ти ж хіба людина? Ти – ізверг, ізверг натуральний. Мені життя спаскудив, а тепер хочеш і дитині нашій, єдиній, нашому Антончику, дорогому і незрівняному, майбутнє занапастити?! Яке твоє собаче діло, куди вони йдуть? Чи з лопатою, чи без неї. Що ти свого носяку кругом сунеш?... Стривайте, хлопчики, ось я вам ще пиріжечків на дорогу загорну. Зголоднієте, як будете копати, то зробите перерву, і поїсте собі. Зараз я, зараз, почекайте хвилинку!

 

Катерина Георгіївна енергійно покотилася назад на кухню за пиріжками, а Олександр Степанович, розбитий і принижений, лише мовчки стояв біля хлопців, понуро опустивши голову.

 

Вигляд у голови сімейства був такий нещасний і жалюгідний, що Семен врешті пожалів батька свого друга. Або можливо йому просто раптом захотілося розказати комусь про їхні найближчі плани. Так чи інакше, але коли хлопці вже йшли, і Олександр Степанович зачиняв за ними двері, то Семен раптом з дуже таємничим виглядом пошепки повідомив йому:

- Ми йдемо за скарбом. Хочемо клад знайти!

 

 

 

 

2

 

Трохи згодом Олександр Степанович з жінкою і сусідкою Лідкою пили чай на кухні.

 

- Так, хороша це взагалі штука – клад шукати! – замріяно мовив Олександр Степанович, сьорбаючи зі своєї старої подертої чашки, колись зеленого кольору. – Я теж в дитинстві любив це діло. Пригадую, як начитаєшся ото книжок про різні скарби, або фільм якийсь пригодницький подивишся, так одразу ж спокійного місця собі не можеш знайти. Рука так і тягнеться за лопатою або кіркою. Ой, скільки ми з Володькою, моїм шкільним дружком, перерили тої землі, скільки глини перемісили!

 

- Ну і що, знайшли що-небудь? – Лідка скоса зиркнула на Олександра Степановича. Вона взагалі на всіх дивилася скоса і якби недовірливо.

 

- Аякже, звичайно знаходили! – простодушно і з гордістю відповів Олександр Степанович. – Володька дві гільзи старі колись відкопав, а я одного разу так навіть цілу монету у п’ять копійок, випуску тисяча дев’ятсот двадцять шостого року надибав. Отак от!

 

- О, ну просто величезні скарби! – уїдливо хмикнула Катерина Георгіївна. – Але врешті, у тебе завжди так. І зарплата – копієчна, і клад – не більше ніж у п’ять копійок! О Господи, і казала ж мені моя мати, може ти не будеш виходити заміж за цього обірванця? Але ж я молода була, дурна. Щось мені стукнуло тоді у голову, та ще й подружки всі уже якраз заміж повискакували – не хотілося від них відставати. А тут якраз оцей… підвернувся… О, якби я тільки знала тоді, за якого Ірода виходжу, то краще їй Богу, лишилася б у дівках назавжди!

 

- До речі, - звернулася вона раптом до чоловіка. – А тобі не здається, дорогенький, що ти якось тут з нами забалакався і засидівся, га? Диви, уже майже пів вихідного дня минуло, а ти тільки ото язиком плескаєш. Іще й з’їв цілих три пряника! Чи не гадаєш ти, любий, що з твоєю майже жебрацькою зарплатнею це просто якесь нечуване нахабство, стільки жерти за чаєм. Ти просто не заробляєш на це!

 

Сусідка Лідка, при цих словах хазяйки якось нервово засмикалася на своїй табуретці, й ще більше закосила поглядом кудись убік. Сама вона якраз з’їла вже цілих п’ять пряників, і тепер відчувала себе трохи ніяково.

 

Але Катерина Георгіївна помітила це і одразу її заспокоїла:

 

- Лідо, але тебе це все звісно ніяк не стосується. Для гостей у нас обмежень нема. Їж, скільки твоя душа просить! Ніхто не слідкує. З’їла п’ять пряників – бери ще!

 

Косоока Лідка густо-густо почервоніла, і ледве не поперхнулася чаєм:

 

- Ні-ні, дякую. Я уже все. Наїлася. І взагалі, мабуть піду я вже. У мене ще купа роботи вдома…

 

- Ну що ж, якщо більше не хочеш… Я тебе проводжу, - Катерина Георгіївна підвелася зі свого стільця, одночасно не забувши віддати вказівку Олександру Степановичу. – А ти давай, дорогенький, поки посуд помий. Сидиш все без діла.

Хазяйка пішла проводжати гостю до дверей, а її чоловік важко зітнувши, поплівся до мийки і включив гарячу воду.

 

Але не встиг він і двох разів пройтися губкою по першій же посудині, як раптом з коридору донісся страшенний гуркіт, як ніби впало щось неймовірно важке, а за тим пролунав переляканий зойк дружини:

 

- А-а-і-і! – на всю глотку заволала своїм писклявим і досить противним голосом Катерина Георгіївна.