english

Сторінка 2

 

3

 

Олександр Степанович миттю вибіг у коридор, і побачив наступну картину.

 

Сусідка Лідка вже пішла. Вхідні двері за нею були зачинені.

 

Натомість Катерина Георгіївна лежала посередині коридору, щедро розпластавшись своїм неосяжним тілом по підлозі. На ній зверху лежав старий велосипед їхнього рідного сина Антона. Хазяйка важко дихала, і велосипед при кожному її подиху здіймався і опускався на ній мов накрита ковдра.

 

- Паразит! Скотина ти така! А хай би тебе об дорогу било! – Катерина Георгіївна побачивши чоловіка миттєво вибухнула в його бік образами і прокляттями. – Скільки я разів тобі казала віднести цю чортову велосипедяку у сарай! Га? Це ж просто убитися на смерть можна! І поставило ж ще його якесь падло у самий темний кут у коридорі, що і не побачиш. Ну що ти стоїш, як солдат біля мавзолею, поможи ж мені встати, врешті-решт…

 

Олександр Степанович поспішив виконати жінчин наказ. Спочатку він обережно зняв з її масивного тіла велосипед і відставив його вбік. Потім став енергійно тягти свою законну половину за обидві руки, силуючись підняти її з підлоги. Зробити це йому, худенькому і зовсім неспортивному, вдалося лише з третьої спроби.

 

- Фух! – врешті видихнув переможно Олександр Степанович і витер піт з чола. – Що ж, ось домию посуд, і потім віднесу велосипед у сарай.

 

- Ніяких потім, і ніякого посуду! – Катерина Георгіївна від ярості так закрутила очима, що здавалося, що вони у неї ось-ось буквально на лоб вилізуть. – Віднесеш цей драндулет негайно же! Я сказала! Посуд нікуди не дінеться, почекає. Прийдеш і домиєш.

 

- Гаразд, я зрозумів, віднесу зараз же, - Олександр Степанович важко зітхнув, і пішов одягатися на вулицю.

 

 

 

 

4

 

Сім’я Олександра Степановича Кравченка жила в районі низу вулиці Робочої у Дніпропетровську. Будинки тут були переважно старі, ще царської доби, одно і двохповерхові. Але якоїсь особливої архітектурної і естетичної цінності вони не представляли, виглядали убого та цілком виправдовували назву вулиці і всієї території навколо.

 

Вулиця Робоча була по своєму унікальною. На противагу більшості інших магістралей міста вона ніколи не змінювала своєї назви. Вона була Робочою і за часів Російської Імперії, і за часів СРСР, і якось само собою за інерцією залишилася такою і при незалежній Україні. Але хоча район цей взагалі був малопривітливий, будівлі, що знаходилися тут мали і деякі свої особливі переваги. Майже кожен будиночок мав свій невеличкий дворик, в якому чого тільки не було - різні добудови, голуб’ятні, гаражі і сараї.

 

Свою малесеньку квартирку в цьому районі подружжя Кравченків придбали за гроші, які голова сімейства отримав у спадок від своєї бабусі. Разом із купленим житлом їм дістався також і власний сарайчик у дворі їхнього чотириквартирного дому. У цей сарайчик за давньою сімейною традицією складали «таке всяке», що вже ніяк не влазило у хату, але й просто викинути його одразу на смітник було якось жалко.

 

Протягом років у сарайчику назбиралося так багато всякого різного мотлоху, у тому числі ще і від попередніх власників, що всередину дуже важко було уже не те що зайти, але й навіть двері за всім цим зачинити.

 

Жінка Олександра Степановича вже декілька разів наказувала своєму чоловікові віднести сюди, у сарай, старий Антончиків велосипед, з якого їхній син уже давно виріс і який тепер просто заважав своєю присутністю у їхній і так не надто просторій двокімнатній квартирі.

 

Але старший Кравченко до останнього відтягував свій візит сюди. І звісно зовсім не тому, що він насмілився не виконати жінчин наказ, Боже збав! Просто він дуже важко собі уявляв, яким чином він зможе це зробити. Адже місця для велосипеда у битком набитому зверху до низу сараї просто не було.

 

«Що ж, для початку спробую хоча б трохи розчистити територію, а там видно буде. Може й всуну якось, - подумав Олександр Степанович, прибувши на місце. Вже вкотре за сьогодні він важко зітхнув і почав витягувати із сараю по черзі всякі різні штуки, що роками невідомо навіщо зберігалися тут.

 

Спочатку на світ Божий з’явилася допотопна тумбочка, з дуже скрипучими дверцятами. На лівому боці цієї тумбочки красувалася наклейка із зображенням старомодної красуні. Красуня лукаво усміхалася, а внизу під нею був розміщений підпис «На память из Германии».

 

Потім були два великих мішки із порожніми трьохлітровими банками, потім трохи надбитий, але майже новий радянський унітаз 1979 року випуску, потім коробка з поламаним кухонним комбайном, виробництва дніпропетровського ж заводу «Південмаш», 1993 року виготовлення. Були ще якісь дрібні речі, на які господар навіть не звертав свою увагу, а просто відкладав убік, розчищаючи простір перед собою.

 

Старший Кравченко працював завзято і, о диво, через якийсь час таки звільнив у сараї досить пристойну територію під велосипед.

 

«Ну тепер має увійти! Хвате для нього місця. Ось зараз ще оці лижі витягну, і тоді точно влізе!»

 

І Олександр Степанович енергійно схопився за старі радянські лижі з давно поламаним кріпленням, але без особливого успіху.

 

Лижі своїми вигнутими «носиками» зачепились за дошки стелі сараю, які від давності літ сильно попрогинались, і ніяк не хотіли рухатися ні вперед, ані назад. Олександр Степанович зібрався з силами і щодуху потягнув знову. Знову невдача.

 

«Що ж доведеться лізти підгинати ці чортові дошки до стелі, інакше ніяк не пройде,» - врешті резюмував він.

 

Чоловік поставив перед собою тумбочку з наклейкою «На память из Германии» і виліз нагору.

 

«Та-а-ак, та-а-ак, - приговорював він собі, піднімаючи одну за одною провислі дошки, і таким чином поступово звільнюючи прохід для лиж.

 

Коли ж залишилося підігнути останню деревину, що знаходилася майже над його головою, то робота раптом знову застопорилася. Ця остання дошка ніяк не хотіла підніматися вгору.

 

Олександр Степанович розізлився не на жарт. Та що ж це таке! Чого ж воно в біса не йде? Важко дихаючи, він раптом ніби на зло непокірній дошці замість того щоб підгинати її вгору, навпаки ухопився за неї обома руками і, відірвавшись ногами від тумбочки, зависнув на ній як на турніку.

 

Дошка не забарилася помститися у відповідь. Якась мить і вона хруснула, розламавшись навпіл. Переляканий Олександр Степанович з гуркотом полетів униз, заваливши набік і тумбочку.

 

А потім ще йому на голову несподівано впало щось важке, та аж так боляче, що він на якусь мить навіть втратив свідомість.