english

Сторінка 3

 

5

 

Коли Олександр Степанович прийшов до тями, то перше, що він побачив, була старомодна красуня, яка лукаво усміхалася йому зі старої наклейки.

 

«На память из Германии» - прочитав він вже вкотре за сьогодні, і зі злістю відіпхнув тумбочку убік.

 

Підійматись було важко. Голова після удару дуже боліла.

 

«Мабуть буде гуля,» - Олександр Степанович обережно помацав свою маківку. Та і справді уже почала загрозливо набухати. «Ех, зараз би слід щось холодне прикласти!»

 

І він інстинктивно почав роздивлятись навкруги у пошуках чогось холодного. Але звісно хоча у сараї чого тільки не було, але саме з холодним були проблеми.

 

Олександр Степанович відчайдушно зиркав очима навколо себе і раптом його погляд посеред безлічі інших речей, які лежали у сараї, виокремив дещо, чого явно не було тут іще нещодавно.

 

«Ага, так ось що мені грохнулось на голову!» - здогадався він, і раптом якось навіть забув про свій головний біль.

 

Це була досить важкенька така коробка з дуже товстого і міцного картону. Старший Кравченко узяв до рук несподівану знахідку і протер її зверху долонею. Під шаром пилу на бархатному темно-зеленому тлі рельєфно проявився старий герб міста Дніпропетровська-Єкатеринослава – велика прописна літера «Є», увінчана імператорською короною.

 

У Олександра Степановича шалено забилося серце. Ця коробка очевидно була запхнута за дошку на стелі не просто так. Хтось колись дуже давно заховав її від сторонніх очей у цьому сарайчику, намагаючись зберегти у ній якісь свої безперечно цінні речі.

 

«О Господи! Невже… Невже я знайшов клад?» Старший Кравченко просто не вірив своїм очам. «Це неймовірно, це просто неймовірно!»

 

Він мов у лихоманці почав крутити перед своїми очима коробку, міркуючи те, яким чином її можна відкрити. Але руки у нього нервово тремтіли і він пару разів ледве не випустив свою знахідку на землю.

 

«Так, не хватало ще розбити зміст! Хто зна що там всередині.  Все, треба заспокоїтися!» – наказав сам собі Олександр Степанович. Він відклав коробку убік, заплющив очі і зробив три глибоких вдихів-видихів.

 

Йому і справді полегшало. І хоча про повний спокій зараз, звісно, навіть й мови не могло бути, але принаймні він уже відчував, що тепер зможе міцно і надійно тримати у руках свій знайдений скарб.

 

Уже більш зосереджено старший Кравченко продовжив свої дослідження і врешті з’ясував, що внизу коробка закривається на невеличку, елегантну, але доволі хитромудру залізну клямку.

 

«От іще ці старовинні майстри! – вилаявся про себе Олександр Степанович. – Все у них з якимись приколами. Хіба не можна було просто якось зробити, щоб легко відкривалося. Натиснув би раз на якусь пимпочку – і все. І так само навпаки – раз, і закрив. Ні, обов’язково треба щось таке намудрити-навигадувати, щоб нормальна людина ні в жисть цю коробку сама не відкрила!

 

А що як цю клямку просто відбити чимось? Якщо приміром по ній обережно, але добряче пару разів довбанути молотком, то вона точно відлетить, нікуди не дінеться.»

 

Олександр Степанович уже почав роздивлятися навколо у сараї, чим би йому оце зараз замінити молоток, коли раптом з на двору почувся роздратований голос його жінки, що невмолимо наближався.

 

- Ах ти ж паразит такий! Я тебе куди посилала? Віднести велосипед у сарай! І всього то ділов! Посуд з обіду і досі не помитий, а ти все прохлаждаєшся. Вирішив собі тут курорт влаштувати? От же ледацюга проклятий!

 

Старший Кравченко, не на жарт переляканий, миттєво сунув знайдену коробку посеред іншого мотлоху, так щоб її не було видно, і кулею вискочив назустріч дружині.

 

 

 

 

 

6

 

- Катрусю, та ти ж бачиш, треба було трохи розчистити місце, - уже через декілька секунд він миролюбно пояснював своїй сварливій законній половині. – Тут же в сараї уже не те що для велосипеду нема місця, а і взагалі…

 

- Як це нема місця? – здивувалася Катерина Георгіївна. Вона взялася за руль велосипеда і легко завела його у простір у сараї, який перед цим звільнив її чоловік. – Ось бачиш, я це зробила менше ніж за хвилину, а ти годинами возишся. Ех, ну нічого ти без мене не можеш зробити у цьому житті! Ні для чого непристосований. Ні грошей заробити, ні навіть велосипед у сарай затягти! От чесно кажу, давно уже б розійшлася з тобою, але єдине, жалко мені тебе дурного. Бо просто пропадеш без мене… Так, давай, запихай ото все назад у сарай і скоріш на кухню - починай мити посуд, бо уже скоро мабуть наш Антончик прийде, після своїх пошуків скарбів. Дитина з’явиться стомлена, голодна, а не буде в що йому навіть поїсти всипати – бо усі тарілки ще з обіду не помиті!

 

Катерина Георгіївна ретельно прослідкувала за тим, як Олександр Степанович запихає назад в сарай, все що він перед цим повиносив звідти. Все вдалось засунути більш-менш нормально, і тільки ото триклята тумбочка з написом «На память из Германии» ніяк не хотіла влазити назад.

 

- Слухай, Катрусю, може давай викинемо її, га? Який з неї толк? Тільки багато зайвого місця займає.

 

- Я тобі викину! Роздайбіда нещасний, – миттєво розлютилася Катерина Георгіївна. - А ти її купував, щоби нею розпоряджатися? Тумбочку моєї мами, яку я привезла з дому, він захотів викинути, ич який!

 

Статечна жінка раптом несподівано жваво підскочила до дверей сараю і з усією силою штовханула тумбочку своїм масивним боком. Всередині сараю щось-десь хруснуло. Можливо це були старі лижі, а можливо ще щось інше. Так чи інакше, але тумбочка все ж таки увійшла в двері, і їх тепер принаймні можна було закрити.

 

- Так, зачиняй на замок, і давай швидше на кухню, посуд мити! – Катерина Георгіївна наказала чоловікові, явно задоволена результатом своєї праці. - Я ж кажу, ну нічого без мене не можеш зробити!