english

Сторінка 7

 

13

 

При нормальному денному освітленні хитромудрий замок на коробці насправді уже зовсім не виглядав таким хитромудрим. Ретельно роздивившись свою знахідку, Олександр Степанович помітив невеличку округлу щілину на замку, яка очевидно призначалася для ключа. Тобто коробка просто елементарно була замкнена на ключ, і де той ключ шукати мабуть лише один біс зараз знав.

 

Економіст другої категорії взяв у руки звичайну канцелярську скріпку, яких слава Богу у їхній бюрократичній установі була просто неймовірна кількість, і розпрямив її. Потім вигнув її таким чином, щоб це якось нагадувало відмичку, подібну на ті, які роблять злочинці і круті поліцейські у детективах, що їх показують у різних серіалах.

 

Врешті-решт почав енергійно сувати ту відмичку у щілину замку. Колупав нею і вгору, і вниз, прокручував на всі сто вісімдесят градусів за годинниковою стрілкою, і потім так само вертав її назад. Результату не було.

 

У величезній надії, затамувавши подих, він прислухався до будь-якого можливого кліка, до будь-якого клацання, які подарували б йому хоча б найменшу надію на те, що коробка ось-ось відкриється. Але все було дарма. Замок ніяк не хотів піддаватися.

 

Олександр Степанович почав лютувати.

 

«Та що ж це таке! Що це за замок такий ідіотський!»

 

Він в серцях викинув свою відмичку і тепер уже просто став із усієї сили бездумно тицяти в ненависну клямку то олівцем, то циркулем, то булавкою.

 

І знову результат був невтішний.

 

- А-а-а, хай би ти пощезла! – в безсилому розпачі він схопив коробку, та з усію люттю садонув нею по старим чавунним батареям під вікном.

 

Удар прийшовся точнісінько по замку. Його клямка миттєво злетіла зі свого місця і гепнулася десь далеко на підлогу.

 

Олександр Степанович відчув незрівняний ні з чим момент тріумфу.

 

Нарешті навіть остання перешкода була усунена! Залишалося лише відкрити кришку!

 

 

 

 

 

14

 

- Олександре Степановичу, що там у вас так бабахнуло? У вас все в порядку? – раптом за дверима з коридору почувся досить суворий голос. Ручка нервово засмикалася. – Відчиніть негайно!

 

«О Господи! Начальник! Де він взявся на мою голову? - перелякано пронеслось в голові у сорокатрьохрічного економіста. Він інстинктивно сховав коробку у стіл, і поспіхом побіг відчиняти керівництву.

 

- Що це ви зачиняєтесь серед робочого дня? – начальник трамвайно-тролейбусного управління був і сам де в чому схожий на український трамвай або тролейбус, якими керував. Тобто був пузатий, старий і якийсь надзвичайно роздовбаний. Коли він увійшов у кабінетик старшого Кравченка, то здавалося, що і сам ось-ось розсиплеться на друзки, як той старий дніпропетровський тролейбус. Постійно пітнів, важко дихав і руки його помітно тремтіли.

 

- Ви тут самі? – спитав керівник, витираючи піт з чола і озираючись навколо.

 

- Так, звичайно, - підтвердив мешканець кабінету, і потім збрехав, якось несподівано дуже легко навіть для самого себе. – Мені просто треба було дещо перевдягнути. Жарко зараз…

 

- А так, звичайно, літо цього року просто як у Африці, - погодився начальник-тролейбус, і знову витер рясний піт зі свого чола. Потім декілька разів уважно оглянув свого підлеглого з голови до ніг, ніби прикидаючи, що саме зі свого одягу той міг би зараз перевдягати. Але врешті-решт очевидно вирішив не заморочуватися з цією темою. - Слухайте, Олександре Степановичу, раз я уже тут, то одразу хотів би увести вас в одну справу, щоб потім ще раз спеціально вас не викликати. Отже, з нашої мерії поступила вказівка готуватися до закупок нових, вірніше бувших у використанні, трамваїв з Німеччини. Вам треба терміново підготувати для мене деякі звіти за минулі періоди. Зараз мені потрібні…

 

І начальник почав перелічувати які саме дані, і за які періоди, йому потрібно представити якнайшвидше.

 

І чим більше він все це перерахував, тим ясніше Олександр Степанович усвідомлював для себе, що і сьогодні відкриття і перегляд завітної коробки скоріше за все відкладається на невизначений термін.

 

І так йому стало образливо і болісно на душі, що він ледве не розплакався про себе. Та що ж це за життя у нього таке? Ось він уже можливо лише за один крок від того, щоб стати володарем незліченних багатств, а тут всякі дурні життєві справи ну ніяк не дають йому можливості цей крок зробити!

 

- Добре, я все це приготую для вас, але… не сьогодні, а завтра! – раптом заявив він начальнику-тролейбусу так несподівано рішуче, що той ледве не розвалився тут же на деталі, раніше строку.

 

Якийсь час керівник лише ошелешено глипав очима на свого підлеглого, даремно силкуючись зрозуміти, що оце щойно було. Бунт? Непослух начальству? Але ж це було просто неймовірно і зовсім несхоже на Олександра Степановича, завжди такого слухняного і старанного працівника.

 

- Слухайте, може вам зараз недобре? Я бачу ви такий блідий… - врешті припустив керівник. - Якщо вам сьогодні нездоровиться, то звичайно, давайте краще все перенесемо на завтра. Насправді у нас ще є час підготуватися.

 

- Так, я й справді зараз почуваюся не дуже добре. А завтра я, звичайно, зроблю все що треба, і в найкращому вигляді, - старший Кравченко одразу погодився з версію начальника.

 

- От, і добре! Домовились, - зрадів в підсумку керівник управління і поспішив на вихід. – І дивіться, якщо що, то можете сьогодні вже бути вільним. Відпочиньте, відлежіться, щоби завтра бути в формі.

 

Коли він пішов, Олександр Степанович відчув, що уже ніщо у цілому світі не зупинить і не завадить його намірам. Хай зараз навіть землетрус почнеться – йому плювати! Він має зробити діло, і то негайно!

 

Тож рішуче зачинив двері, твердим кроком рушив до стола, дістав коробку і… нарешті відкрив її.