english

Сторінка 8

 

15

 

Ні, не те, щоби він був розчарований.

 

В коробці і справді були доволі цікаві речі. Вірніше папери. Ще вірніше, це головним чином були ноти. Багато нот. Дуже багато нот.

 

Ноти були старовинні, ще царської доби. З дуже красивими обкладинками, численними візерунками і часто доволі забавними, як для сучасної людини, назвами музичних творів.

 

Чого тут тільки не було!

 

Російські романси  «Кокетка-гимназистка», «Грехи молодости», «Былыя слезы» та  «Любовь на аєроплане» чергувалися з «Маршем сельскохозяйственной и промышленной выставки 1913 г, в Киеве» та «Сумним співом пам’яті Т.Г. Шевченка.»

 

Класичні твори Шопена, Вагнера, Гріга і Моцарта межували з творами «Украинская шумка» №1, 2, 3 і так далі аж до Шумки №12, потім йшов «Вальс для фортепиано «В ожидании комети Галлея» - посвящается незабвенной Екатерине Сергеевне Фон Ріттер, сочинение Григория Гнилосарова, собственность автора.»

 

А ще були - «Вальс дедушки», «Запорозький марш №4», кадриль «Долой мущин!» і «Новый танец! Коханочка. Бальный малоросийський гопак.»

 

Але коли Олександр Степанович читав всі ці назви музичних творів, йому було зовсім не до сміху. Що і казати, він цілком очевидно чекав чогось зовсім іншого. Він навіть сам собі навряд чи міг сказати, що саме жде від знайденої коробки. Адже, правду сказати, це звичайно було би просто неймовірно, якби там всередині і справді лежало золото або якісь діаманти.

 

Так, дива бувають лише у казках.

 

Олександр Степанович розсіяно гортав ноти, понуро блукаючи поглядом по сторінках. Настрою не було ніякого.

 

Раптом обличчя його засяяло несподіваною здогадкою. А може?

 

Він поспіхом повернувся до комп’ютера, що стояв тут же на столі і відкрив пошуковик Інтернету.

 

Однак і цей раптовий ентузіазм сорокатрьохрічного економіста тривав недовго. Дуже швидко з’ясувалося, що сайтів, які займаються купівлею і продажем старих антикварних нот є зовсім обмаль. Та й ті, що він знайшов, аж ніяк не додавали оптимізму. Навіть досить старі видання продавалися там зовсім недорого – виходило, що покупців на них майже не було.

 

Судячи з дат початку продажів більшість нот роками продавалися на сайті, очевидно без будь-яких надій на те, що ними взагалі хтось колись зацікавиться.

Старший Кравченко важко зітхнув.

 

Навіть при найкращому розкладі, якби знайшовся якийсь чарівник, що викупив би разом всі знайдені ним сьогодні ноти, то він не міг би розрахувати більше, ніж на якихось п’ятсот доларів.

 

Так, звичайно, і ця «п’ятихатка» була б для Олександра Степановича величезною купою грошей. Він би міг наприклад щодня, таємно від жінки протягом року, а то й цілих двох в обідню пору пити каву з тістечками, які він так любив, і які просто не міг собі дозволити в силу свого досить складного фінансового становища. Або ж можна було б набратися врешті нахабства та вирушити зі своєю улюбленою командою хоча б на один якийсь закордонний матч.

 

Але виглядало так, що аби отримати бодай якусь копійчину із цієї своєї знахідки, йому доведеться чимало повозитися. Треба буде зісканувати ці ноти, щоби перевести їх у цифровий вигляд, потім зв’язатися з тими сайтами купівлі-продажу антикваріату, потім ще невідомо скільки чекати, поки якийсь дурень захоче придбати бодай щось із запропонованої ним колекції. І при цьому ж немає ніякої гарантії, що ті два-три нещасні антикварні сайти взагалі погодяться продавати його ноти. Бізнес це очевидно зовсім дохлий та малоприбутковий.

 

Е-ех! Олександр Степанович розпачливо почухав потилицю. Від цієї знахідки, здається, йому буде набагато більше клопоту, ніж доходу. Просто цікаво якому ідіоту прийшла в голову ідея сховати все це нотне багатство у їхньому старому сараї, якщо воно не представляє ніякої особливої цінності? Навіщо ці ноти було ховати? Та ще й так ретельно, що він просто зовсім випадково їх знайшов. Хтозна скільки років вони лежали там, збережені за дошками під стелею, і невідомо скільки б ще пролежали, якби не звичайний збіг обставин?

 

Олександр Степанович знову взявся за ноти. Цього разу він уже набагато уважніше і прискіпливіше приглядався до їхнього змісту. Щось таки непокоїло його, щось тут було не те.

 

Він довго не міг зрозуміти в чому власне справа, а коли допетрав, то схопився за цю свою здогадку, як за останню соломинку.

 

 

 

 

 

16

 

Справа була в тім, що у переважній більшості знайдені ним ноти були без слів. Тобто по ним можна було грати музику, але не можна було співати.

 

І лише один фортепіанний етюд Черні відрізнявся від всіх інших. Під кожним рядком нотного стану цього твору були написані якісь слова, які очевидно були спеціально призначені для співу.

 

Олександр Степанович раптом згадав, що у дитинстві мати декілька років водила його до музичної школи. Вона дуже хотіла, щоб її син зробив якусь культурну кар’єру. Але нічого з тієї затії не вийшло. Адже виявились, що маленький Сашко не мав ані слуху, ані жодного бажання займатися нудною і малозрозумілою йому класичною музикою. І тому коли врешті всі ті заняття благополучно припинилися, він дуже полегшено зітхнув.

 

Але зараз старший Кравченко якраз пригадав, що у своєму дитинстві він теж учився грати по цим самим етюдам авторства Черні. Він навіть спробував щось намурликати собі під ніс, згідно прочитаних нот, але особливого успіху у цьому не досяг.

 

По-перше, за всі ці роки він уже майже забув усе, що учив у музичній школі. А по-друге, сам текст під кожним нотним рядком був написаний від руки, та ще й якоюсь іноземною мовою, швидше за все французькою. Тож крім двох якихось слів, а саме «Єкатеринослав» та «Мсье Труба» він майже нічого не зрозумів.

 

«Дивно, - почухав потилицю Олександр Степанович. - Здається, в оригінальних етюдах Черні не було ніяких слів. Адже ці твори спеціально створені лише для навчання гри на фортепіано. І будь-які слова під ними - це уже просто якась отсєбятіна, не більше. Мабуть хтось просто розважався та настрочив якусь фігню, яку я оце й читаю.

 

Хоча, звісно, цікаво про що там йдеться. Якийсь мсьє Труба, і наше місто згадується, коли воно ще було Катеринославом. Ех, яка жаль, що я на відміну від культурних людей минулого зовсім не знаю французької! Та що там, чесно кажучи, навіть англійською можу хіба «Май нейм із Саша».  Е-ех!»

 

Олександр Степанович важко зітхнув. Але раптом несподівана, але водночас дуже доречна думка прийшла у його стомлену голову.

 

Стривайте, у нього ж є Інтернет!

 

Він поспіхом відкрив на комп’ютері сторінку онлайнового перекладу гугл і почав уводити текст, що був написаний під нотами.

 

Французька абетка виявились досить незвичною у порівнянні з тою ж англійською. Але у гуглі була можливість застосувати віртуальну розкладку клавіатури і набирати який завгодно іноземний текст будь-якою мовою. В тому числі, звісно, і французькою.

 

Олександр Степанович возився довго. Але врешті роботу було закінчено.

Набравши повністю декілька куплетів, економіст другої категорії натиснув кнопку «Перекласти». Якась мить, і ось він уже схвильовано читав не дуже коректний, але цілком пристойний для розуміння переклад, який після невеличкого редагування вийшов навіть частково римованим.